Запала напружена мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи викладений план якомога далі в майбутнє. І нічого хорошого в тому майбутньому не було. Не факт, що тим, хто зостанеться, вистачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, бо наразі GPS-навігатор не працює, точні координати невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати пошукову групу, тому що Перу — це не Швеція чи Німеччина. Та найважливіше — зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути серед живих, коли по них прийдуть… План уміщував забагато «але» та ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.
— Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишиться із Семом?
— Лишайся ти, — попросив українець.
Ґрем пронизав Левка лютим поглядом і поволі, наче бик, похитав з боку в бік головою.
— Ні.
Нова проблема. Сатомі лишитися не могла, їй буде важко доглядати за Семеном, крім того, з огляду на мізерні шанси на успіх було неетично кидати у джунглях дівчину. Левко не міг лишитись, адже мав найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Отже, вирушити по допомогу мусять Левко та Сатомі. Українець разом із японкою.
— Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитись.
— Ти впевнений, що знайдеш дорогу до човна? — запитав Левко, краєм ока зиркаючи на Семена.
Мулат сердито засопів. Сьома не зронив жодного слова, відсторонено спостерігаючи за друзями.
— Ти усвідомлюєш, що через власний егоїзм ставиш під загрозу наші життя? Якщо ти не надибаєш човен, нам усім кінець!
— Хто б говорив тут про егоїзм!
Левко скреготнув зубами та скубнув росіянина.
— Сьомо, не мовчи. Скажи йому!
— Це вже не має значення… — Сьома вимовляв слова так, як ніби перемелював у роті купу битого скла.
— Тобто?
— Пішли до Паїтіті.
Кількасекундна пауза.
— Що?
Росіянин байдуже обдивився товаришів. Він не мав наміру їм що-небудь пояснювати. Вони не зрозуміють. Або зрозуміють, але занадто пізно. Він, як завше, був на крок попереду них.
— Я хочу, щоб ми пішли до Твердині, що її знайшли сьогодні вранці.
Левко повернувся до Сатомі.
— Ти що йому за таблетки дала?
— Знеболювальне.
— Часом не те, що п’єш у критичні дні?
Японка показала українцеві середній палець.
— Ти мене геть за дурепу маєш?
Сьома зітхнув. Спробувати пояснити? Ні, надто довго. І він вирішив підіграти.
— Нехай ідуть Ґрем і Сатомі. Вони впораються, Лео. Та перед тим я хочу, щоб ми всі разом перетягли намет і решту провіанту до Паїтіті. Там є відкриті галявини, є вода. Ми з Лео облаштуємо табір і чекатимемо на вас попід стінами.
Сьома шкандибав, однією рукою спираючись на костур, другою тримаючись за Левка. За сорок метрів попереду Ґрем і Сатомі розчищали шлях. Вони ж тягнули на собі складений намет і більшість спорядження.
— Чому ти не переконав його? Це самовбивство! — хекаючи й обливаючись потом, бурчав українець. — Він уночі підтертися не може, бо не здатен знайти дірку в своїй задниці, а ти хочеш, щоб він вибрався з лісу та відшукав човен!
— Це вже не має значення.
— Не розумію.
— Ти справді хочеш почути відповідь на своє запитання?
Левко помалу здогадувався, до чого хилить його товариш.
— Чувак, ти лякаєш мене.
— Лякаю? Попустися, Лео. Зараз не мене треба боятися… не мене…
Що ближчими ставали руїни, то більша нетерплячка підстьобувала хлопців. Мимоволі вони пришвидшували крок, і тільки стогони Семена примушували збавляти темп.
Коли ліс розступився й вони вдруге в житті побачили Твердиню, їх охопила справжня гарячка. Цього разу загін вийшов до руїн із північного боку, де хащі були не такими густими й цитадель лежала наче на долоні. Як і припускав Левко, Паїтіті складалося з багатьох рівнів. Він нарахував сім. Перший, найбільший, сягав у висоту від п’ятнадцяти до двадцяти метрів; де-не-де зі стіни нижнього майданчика випирали п’ятикутні виступи, що у верхній частині мали вузькі вертикальні прорізи, схожі на бійниці для велетнів. Кожен із решти був заввишки із десять метрів, і тільки найвищий, сьомий, рівень здіймався на три чи чотири метри. Як міг судити Левко, рівні в плані не були еквідистантними, тобто кожен наступний не повторював точно периметр попереднього. Подекуди пристінки верхньої платформи відступали від крайки нижньої, утворюючи акуратні тераси полігональної форми. На двох таких терасах зяяли чималі отвори входів углиб твердині.
По-собачому висолопивши язики, хлопці витріщалися на грандіозну споруду.
— Фу-у-у-х… Повірити не можу, — ошелешено пробелькотів Ґрем.
