"Леся Українка була як найщільніше зв’язана з українським національним рухом. Він був для неї потрібний, як свіже повітря для її хворих легенів. Цей рух мав на меті створити окрему національну державність. Але під тиском російського капіталізму й русифікаторської політики царату, в умовах страшного економічного визиску й політично-соціального гніту, цей український національний рух зазнав великої скрути. Через це саме хисткі елементи української дрібнобуржуазної інтелігенції перебігали до російського табору й асимілювалися там, втрачаючи національні прикмети. Частина інтелігенції хиталася межи тими, що залишалися твердо стояти на українських позиціях, і тими, що влилися в "общерусское" річище. Вона слов’янофільствувала та народничала з "руськими братами" до якогось часу. Але коли російський капітал поглибив колонізацію й зміцнив русифікацію, то спроби "братської" угоди й лояльності втратили всякий сенс: захиталися самі основи українського національного життя. Треба було шукати виходу з цього становища. І от вихід знайшли. В чому ж? У вірі в революцію, в ту соціальну катастрофу, яка розтрощить "тюрму народів", російську імперію, й визволить усі уярмлені нації, в тому числі й українську. Леся Українка так само, як і інші її сучасники, орієнтувалася на прийдешню революцію та соціальну катастрофу" (цит. по: 17, 15). Но у любой социальной катастрофы и последствия катастрофические. В том числе и для своего народа. Сейчас идут лихорадочные поиски: на кого бы переложить ответственность за поистине катастрофические последствия той "социальной катастрофы", которую принесла "прийдешня революція".
"Звичайно, ні вона, ні її сучасники не вірили в те, що ця катастрофа змінить у корені й соціальний лад" (там же). Кто не верил, а кто и верил. "Їм хотілося боротьби, але не в середині України, а поза межами її, такої, яка знищила б російську імперіалістичну буржуазію, але не зачепила б своєї" (там же). Хотелось — как лучше (социальной катастрофы у соседа), а вышло — как всегда (собственный народ кровью захлебнулся). Поджечь дом соседа — и чтобы искры не залетели на свою хату. Вот идеал. Но такая задача требовала филигранного мастерства.
"Правда, були й такі дрібнобуржуазні елементи серед українців, які нездатні були пірвати з старими традиціями" (там же). Эти ретрограды не желали социальной катастрофы ни у себя, ни у других. "Проти них Леся Українка дуже часто скеровувала свій революційний гнів. Відціля її конфлікт з оточенням. Цей гнів бринить і в "Боярині", де вона відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради "панства великого, лакомства нещасного" зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо" (цит. по: 17, 16).
Итак, на Украину из Москвы приезжает "Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя йому видко одразу, що він не москаль". Для хорошего физиогномиста (тем более — физиогномистки) отличить москаля от украинца — пара пустяков.
Но приезжий — коллаборационист уже во втором поколении:
Настоящий украинский патриот Иван (брат Оксаны) ему — про вооруженную борьбу, а тот напоминает библейское повествование про Каина и Авеля. Отец Оксаны очень удивился (как будто впервые такое слышит):
Брата Ивана тоже, судя по всему, Библии не учили. Для него она существует только для того, чтобы замыливать глаза:
У Ивана руки чешутся, но Оксана крови видеть не может:
Те еще рыцари… И вот Оксана выходит замуж за Степана и собирается в Москву:
