Украинка любила Украину. По-своему. Поэтому все, кто любил Украину "другим фасоном", — вызывали у нее неприязнь или просто ненависть. Кто против революции, да еще и за Бога — тот враг, "темна сила". Будь он хоть дважды украинец. А таких врагов в украинской культуре и литературе набралось немало.
В своей книге об Украинке Забужко исследовала украинскую "національну" или "колоніальну чуттєвість": "невідволодними константами цієї чуттєвості є страх, образа, гнів, незахищеність, приниженість, заздрість, — словом, усі ті почуття, які вкупі й творять так звану колоніальну агресивність, — у цьому для суспільної думки початку XXI століття також немає чогось особливо нового, і в Україні цей психологічний комплекс уже й був заявлений як предмет самостійного системного дослідження — у 1999 р., Соломією Павличко: вона виявила його в зоні найвищої "національної чутливости" — в художній літературі, і її останнім проектом якраз і було дослідження місця й ролі насильства в українському літературному дискурсі. Нагла смерть дослідниці не дала цьому задуму здійснитися, але це, розуміється, не привід недобачати закладеного в ньому евристичного потенціалу" (10, 39). Потенциал действительно был немалый. По-научному весь этот заряд озлобления и злопамятности называется Ressentiment. С. Павлычко писала: "Українська література XIX–XX століть часто представляється як романтична і сентиментальна. Тим часом вона була літературою помсти. Саме в цьому впродовж століть полягав її політичний пафос" (10, 39). А если у кого-то из писателей не было "помсти", а также "страху, образи, гніву, незахищеності, приниженості, заздрості, — словом, усіх тих почуттів, які вкупі й творять так звану колоніальну агресивність", то это уже как бы не настоящие украинские писатели: Котляревский и Квитка-Основьяненко, Гребинка и Максимович, Костомаров и Кулиш, Гоголь и многие-многие другие. Украинские писатели — это Украинка и ей подобные. Но тоже далеко не все.
Он, конечно, ни в коем случае не против революции, но идеалы были еще те. Например, в 1847 г. Шевченко пишет обращение "Полякам":
Итак, до унии украинцы благоденствовали в составе Речи Посполитой. Жить было весело, жить было хорошо. Однако Украинка не даст соврать никому, будь ты хоть трижды кобзарь: "Польське право (після Люблінської унії) волю скасувало, в Польщі
"Земляне" — это владельцы земли, якобы ненавистные кобзарю паны и арендаторы. Примечание разъясняет: "Люблінська унія — об’єднання у 1569 р. Литовського великого князівства з Польським Королівством у федеративну державу — Річ Посполіту. За цією унією українські землі перейшли під владу Польщі, що призвело до посилення соціального і національного гноблення і викликало загострення визвольного руху українського народу".
Украинка хорошо объясняет, кому именно из миллионов украинцев "весело жилось" в Польше: "По польському праву служилих селян не було і козаків хотіли повернути в стан наємного чужого війська та ограничити реєстром. Їм шла плата, але абияк. Їх мало бути 6000 з "старшим" (козаки звали його гетьманом). Ніколи організація козача не була виразно затверджена сеймом, і були вічні сперечки між козаками і польським урядом". Шесть тысяч казаков во главе с гетманом "братались з вільними ляхами", остальные миллионы украинцев были крепостными холопами. А в остальном, прекрасная маркиза (в смысле: Тарас Григорьевич), все хорошо, все хорошо…
