О женском вопросе: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Биограф пишет: "Прикметним є те, що для наддніпрянки Лесі вдивовиж було становище галичанок, що чоловіки-галичани "плачуть над духовним убожеством своїх жінок" та приїздять "шукати жінки собі" на Україну, однак при цьому дивляться на українок "або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, на рівні — зроду!" Тож стали тим своїм сватанням "притчею во языцех". "У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок", — резюмувала Леся" (7, 262).
О галицкой молодежи: "Бачила я досить молодих галичан, досить мені сподобались, більше, ніж старі, трохи вже не такі хитрі, хоч і більше завзяті". Хитрого галичанина она зачастую называла просто: "лис".
"Як чую, зле Вам живеться серед галичан? Сказати правду, великого добра я й не сподівалась, бо все-таки досить знаю звичаї "українського П’ємонту". Примечание: "П’ємонт — економічно найбільш розвинута область в північно-західній Італії. "Українським П’ємонтом" Леся Українка іронічно називала економічно відсталу на той час Галичину". Зато амбиций всегда было выше крыши. Сестра Ольга соглашалась с писательницей: "Таки тії галичани чудні… Отак ніби нічого-нічого, а там, дивись, і вилізе щось таке неподобне наверх".
Галицкие ценители прекрасного отвечали Украинке взаимностью. Зеров описал случай, когда в 1902 г. вышла критическая рецензия на ее сборник "Відгуки": "мало хто знає тепера, що ця книга стала об’єктом для літературно-хуліганського нападу на сторінках львівського "Діла". Напався на Лесю Українку автор, пізніше нічим особливим, здаєтья, не відомий — якийсь, на ім’я не підписаний, тільки на прізвище — Гамчикевич. "Відгуки" показалися йому книжкою незрозумілою і занадто модною. Починає він здалеку, з загальних тверджень: "Модерністичний напрям, який послідніми роками запанував у західноєвропейських літературах, вніс у поезію взагалі, а найбільше в поезію ліричну мрачну неясність мотивів, сполучену з дивним способом зіставлення побіч себе так званих настроєвих понятій, котрих читач не в силі сполучити в цілість, бо недостає їм конечної логічної зв’язі". Творчість Лесі Українки рецензент уважає за "гіпермодерністичну"… Кінчає він так: "Добре поетам "от нечего делать" писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ні якого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм напре ся доконче добути з них якусь гадку. Що за муки, коли не годен зрозуміти, що, властиво, хоче поет сказати, коли даремними оказуються всі заходи пов’язати якось строфу одну з другою, слово з словом, так що й не знати, звідки починати, що з тим діяти…"
В ответ Украинка могла бы сказать именно то, что она написала (правда, по другому поводу): "Досить з мене і київських злиднів, на що мені ще львівські?".
