Свадьба состоялась. Пошли дети. Ни одного из троих он принципиально не крестил. Они болели (особенно сильно — Петр). Франко привез свое семейство в имение Косачей. Пчилка писала Украинке: "Діти наші здорові. Петрусеві теж поліпшало note 10. Ні, таки порода в людині перше всього! Як хто дурного заводу, то хоть йому що — дурноверхе буде. Справедливо п. Франко спогадує раз-у-раз марність курсів для його супруги, котра, власне, не може бути путнею подругою, а тільки найнеудобнішою супругою — не через що инше, як через свою природу, чай навіть має велику охоту бути подругою. Але найщирішу правду каже наша (здається, волинська навіть) приказка: "натуру тяжко одмінити". Колись я прочитала се… і тепер пакі і пакі переконуюсь, яка се велика правда!" В фигурной скобке были слова, пропущенные публикаторами (об этом см. в разделе 5.5).
Тем временем Франко влюбился в другую — молодую гордую полячку. Страсть разгоралась. Взаимности пожилой отец семейства не дождался. Это не редкость. Но редкостью был тот путь, которым он решил добиться своих целей на стороне. За помощью "каменяр" обратился… к врагу рода человеческого. Ничего лучшего не придумал. Этой эпопее и посвящен лирический цикл "Зів’яле листя" (1896). (Сам автор подчеркивал автобиографический характер этого произведения). Он понимает, что "рай" ему не светит:
Я, що так довго, гаряче кохаюІ за любов знайшов погорду й глум,Бажаю хоч на хвилю бути в раю,Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.И тогда ради "райского наслаждения" идет ва-банк и обращается к врагу рода человеческого:
Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"І заревло скаженне божевілляУ серці: "Ні! Чи ж виходу нема?Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,Не знавши хоч на хвилечку її!Хоч би прийшлось і чорту душу дати,А сповняться бажання всі мої!"І чую, як при тих словах із менеОбпало щось, мов листя, мов краса,А щось влилося темне і студене, —Се віра в чорта, віра в чудеса.Знакомая песня: "я душу дьяволу отдам за ночь с тобой". В сердце заревело бешеное сумасшествие и человек решил продать свою бессмертную душу хоть за минутное "райское наслаждение". В Бога он не верует, а в черта — сколько угодно:
Чорте, демоне розлуки, несповнимих диких мрій,Не дрімаючої муки і несправджених надій!Слухай голосу розпуки! Буду раб, невільник твій,Весь тобі віддамся в руки, лиш те серце заспокій!Враз з тобою на страждання я готов навік піти, —Лиш одно мені бажання заспокій тепера ти.За один її цілунок най горю сто тисяч літ!За любов її і ласку дам я небо, рай, весь світ. (6)Когда не верующий в Бога добровольно (или скорее — зловольно) накликает бесов, то они не заставляют себя долго ждать. Они-то не ведают, что их нет:
І він явивсь мені. Не як мара рогата,З копитами й хвостом, як виснила багатаУява давніх літ,А як приємний пан в плащі і пелерині,Що десь його я чув учора або нині —Чи жид, чи єзуїт.Как известно, враг рода человеческого — интернационалист.
Спинивсь. Лиця йому у пітьмі не видати.Зареготавсь та й ну мене в плече плескати."Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!Ось новість! Куріоз! Ось диво природниче!Пан раціоналіст, безбожник — чорта кличе!Ще й душу напиха!Мій панцю, адже ж ви не віруєте в бога!Я ще недавно чув край вашого порога…" (6)
