"Знов виникає питання: невже ми самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери? А що як народні комісари мають більше рації, ведучи Росію й Україну з нею до соціальної революції" — запише Винниченко у щоденнику 26.01.1918… Не визнаючи більшовицького шляху розвитку суспільства, Винниченко в той же час продовжує відстоювати свої соціальні ідеали і визнає прогресивність соціалістичної революції в Росії. З одного боку, він заявляє, що "величезна більшість більшовиків "не відають, що творять", що широкі маси несвідомі кінцевої мети того руху, в якому беруть участь, що ними керує інстинкт соціальної помсти, ідея грубої елементарної справедливости, а також нижчі почування і нахили людської природи", і є справжнім пророком. З іншого — він співає осаннну "совєтській Росії" у 3-му томі "Відродження нації": "Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціальних завдань пролетаріату. Перейдена Совітською Росією величезна праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового. Ця праця, переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Європі воістину приклад соціального чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить передсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі". Естественно, в себе самом никакой гнили он не наблюдает.
"Годі шукати якоїсь постійності в позиціях письменника. Конфлікт між соціалістично-комуністичними переконаннями та національною спрямованістю був дуже болючим для Винниченка і став фактично основним конфліктом його особистісної драми. Природа цього конфлікту значно глибша, ніж це може здатися з першого погляду. Конфлікт цей тією чи іншою мірою визначав драматизм творчих доль таких талановитих митців, як Іван Микитенко, Олександр Довженко. Поряд з ними можна поставити імена багатьох по-справжньому талановитих письменників…" Само собой, это касается и "письменниць".
Поэтому К. Квитка и писал: "Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляла її за живе, говорячи про нього, звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань, як і всі. Одного часу мала намір написати про нього артикля в якій чужій мові, щоб познайомити з ним ширший світ… Шедевром Винниченка вважала "Голоту", яку ставила дуже високо і до кінця жалувала, що він не вдержався на тій висоті, бо все дальше написане вважала хоча і дуже талановитим, але нижчим. Досадувала на його звичайну грубість, власне, там, де вона літературно мало умотивована і приточена механічно до сюжету… "Огорчили мене Винниченко і Яцків", — писала вона з Єгипту за кілька місяців до смерті з приводу "Натуся" Винниченка і "Блискавиць" Яцкова (котрого раніше дуже вихваляла), — "чогось настільки позбавленого смаку я ніколи не читала". В "Натусеві" вразила її примітивно-вульгарна фабула.
Ніколи не було в ній якоїсь жіночої манірності чи огидливості, властивої вищим класам, але завжди гидувала, коли щось безобразне і гидке виводиться не для якоїсь художньої мети або ідеї, а ні з того ні з сього, додам від себе, щоб пояснити, наскільки я розумію її відношення, отак для приправи, або як нижчі класи великоруської людності вживають лайку для оживлення оповідання".
Получается, что украинец Винниченко с его "звичайною грубістю" ведет себя как "нижчі класи великоруської людності", которые (чего греха таить) "вживають лайку для оживлення оповідання". И Украинка не "гидувала"? Нет, она же знала: он не виноват. А кто виноват? Известно кто: старший брат. Винниченко, правда, был сыном украинского чабана, но ведь для "нижчих класів малоруської людності" ругань не характерна? Это общеизвестно.
Она "журилась тим, що не бачила в ньому ніяких інших впливів, окрім впливу російської літератури". Но этому горю легко помочь: "Як довідалася, що він оселився в Парижі, зраділа, надіючись, що він добре пізнає французьку літературу, але потім розчарувалася і казала, що коли в чому видно, то тільки в оживленню фабули його п’єс, але інтрига найбільшого "Натуся" стала в стилі французьких фарсів нижчого ґатунку". И кто же виноват? Известно кто: французы-лягушатники. Ведь в украинском писателе в принципе никакой гнили быть не может. Это "золотое правило" националиста: свои портянки не воняют. Но как же быть с народной мудростью ("свинья грязь найдет")? А это не про нас. Это про соседей.
