Я весь минулий тиждень писала проекти всяких статутів нових спілок — літературний genre непривичний для мене — і через те сливе не спала і страх нервувалась. В неділю мали зложитись дві нові українські спілки (українських літератів і рівноправности жінок), але через напад страху
"…Зважу, чи зможу приїхати до вас. Діло в тім, що надовго поїхати не можу — найдовше тижнів на три — бо маю тут багато інтересів і "вільних обов’язків" (мене аж чорти беруть, що оце мушу в хаті сидіти); дарма, що часом на мене хвилини розпачу находять, коли мені здається, що й сама я "до нічого", але навіть в той же самий час я щось пишу, з кимсь лаюся, кого-небудь усовіщую, за одного боюся, за другого радію, за третього лютую — і так мене се все затягає, що надовго вирватись я вже не можу. Але ви не завидуйте нам. Тут більше хаосу і безтолковщини, ніж чого доброго, і, може, ліпше тому, хто дальше…
А тепер просьба до вас: спровадьте мені "Вільну спілку" Драгоманова (хочу подати в цензуру, а то, може, і "явочним", кажуть, є шанси удачі) і пришліть справоздання з’їзду соціял-демократичної партії в Брюнні (по-німецьки) — конечне треба і те і друге як найскоріше… Україна ще й не так "обуржуазилась" і не так "спролетаризувалась", щоб не можна було працювати двом таким партіям, як радикали і с.-д., не переходячі "на ножі". Я навіть свою власну працю могла б так поділити, що її не то на два, а й на чотири періодичні видання стало б. Але декотрі товариші дорікають, що се значить "на два стільці сідати", і лаються "опортунізмом" і т.і. вам, людям заграничним, нетрудно бути вище сього всього, а мені ще прийдеться немало "принципіяльних" розмов витримати. Досадно тільки, що тут не в самих принципах діло, а ще й в особистих симпатіях та антипатіях різних редакторів, співробітників і читачів сих, тим часом ще проблематичних органів. Але я твердо зважила плюнути на всі оці симпатії й антипатії і поводитись так, як мені моє
