Многие сравнивали Россию с Римом, а Украину — с Грецией: "Греція-бо таки підкорила Рим культурно після того, як її саму оружно підкорили римські легіони, і чи не цей власне приклад і світив провідною зорею нашим мислителям "київського кола", коли вони в перших декадах XVII ст. розробляли концепцію "двох Росій" (Малої й Великої) за зразком "Малої й Великої Греції"… Без цього навряд чи дасться сповна збагнути психологічні витоки нашого "малоросійства": ті перші покоління гетьманської старшини, котрі рекрутувалися в імперське дворянство, робили це так легко й без жодних моральних зусиль зокрема й тому, що ще чулися повноправними, ба в певному сенсі й привілейованими спадкоємцями імперської культури. Вони пишалися історичною "духовно-навчительною роллю своєї "Малої Греції" стосовно "Великої", тим, що з Києва, як хвалився в 1730-х рр. Гедеон Вишневський, "аки с преславных оных Афин, вся Россия источник премудрости почерпала" (10, 356).
Она продолжает: "Мусимо визнати "свій пай" у розбудові Російської імперії, оту саму трьохсотлітню "Маросєйку" української історії, що її й донині "методологічно розгублена" російська історіографія бере за доказ "общерусского единства", — не моральною девіацією, не загадковою похибкою розвитку, а наслідком таки питомо українського — ранньомодерного — "національного проекту" ("православної імперії" з "духовною столицею" в Києві), який не вдалося зреалізувати в його первісному вигляді" (10, 359). "Первісний вигляд" — это империя со столицей в Киеве. Это хорошая империя. А та же империя со столицей не в Киеве — это нехорошая империя.
Конечно, для христианина в принципе все равно, где будет столица "православної імперії". Но для нехристианина — далеко не все равно. "Цю версію в XIX ст. обстоював М. Драгоманов, тільки його тоді мало хто розумів… У категоріях багатовікової тяглости він оцінював і українську історію, наполягаючи на тому, що "правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства"… До таких "фатальних задач", насущних для українського національного виживання й розвитку, Драгоманов відносив насамперед "національно-географічні" — колонізацію Півдня та витіснення Польщі з українських етнічних територій — іншими словами, устійнення України в її сучасних, більш-менш, кордонах. На його думку, "московське царство" хоч і "наробило нам чимало лиха", все ж, "відповідно приказці, що погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було", виконало для України саме ці насущні завдання, яких вона в XVII–XVIII ст. самотужки виконати не могла, і це й є ті "історичні рації, чому вояцький патріотизм козацької старшини і "малоросійського дворянства" зцепився з російським царелюбством". "Тож і не ремствуйте, що Котляревські й Стороженки служили царям в турецьких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном… Се все було ділом для свого часу нормальним, власне національним!"… Такого погляду вітчизняна культурологія не виробила й досі, — ми й далі, як критиковане Драгомановим "поверховне українофільство", "просто зрікаємось свого "національного добра" на користь "зажерного сусіди" (10, 360). Короче говоря: если украинцы внесли большой вклад в развитие православной культуры России, то это повод ценить эту культуру, а вовсе не наоборот.
Однако для человека неверующего исчезает главная причина для единения православных народов. Для безбожника существуют только различия и рознь (классовая, межнациональная и т. д.). Они неминуемо порождают межклассовую или межнациональную ненависть. Большое количество таких безбожников принес XVIII век с его "просвещением". Забужко пишет: "З петровською секуляризацією й перетворенням старого Московського царства на модернізовану Російську імперію українська місія на Москві зазнала фіаско, вичерпавшись на терені суто церковному" (10, 354). Верующий сказал бы иначе: в условиях секуляризации носители православия — на вес золота. И не важно — русские это, белорусы или украинцы.
