В XIX веке секуляризация продолжалась. В начале века безбожие в основном распространялось среди дворян, затем — присоединились разночинцы, а в конце столетия этот духовный вирус распространился и в народных массах. Одни и те же процессы шли по всей империии, в том числе и на Украине. К безбожной "элите" здесь и принадлежали, в частности, Драгоманов и Украинка. Поскольку они были атеистами, все религиозные причины единения Украины с Россией для них просто отсутствовали. Использовали Россию для своих целей, а дальше — сами. Православная церковь для них — не более, чем один из атрибутов национального государства (как для Ющенко). Забужко пишет: "Взагалі українське інтелігентське "вільнодумство" XIX ст., поза впливом загальноєвропейських "поступових ідей", на чуттєвому рівні живилося, і навіть чи не насамперед, ще й інстинктивною відразою до "чужої, тільки що не латинської" (М. Драгоманов) московської церкви як імперського інституту… І цілий складний та багатофасетний родинний "протестантизм"-"прометеїзм" Драгоманових теж мав за собою цю саму інтенцію: відторгнення "чужих богів" і пошук за "своїми" (10,375). Какие же "боги" являются "своїми" для атеистов? Они известны: "прогресс", "просвещение", "наука", "техника", "технологии" и прочие идолы. Драгоманов писал: "Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив’язати до нього й те, що виплела за XVIII—XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку — іноді більше бажання, ніж ясної думки — нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей —
"Сітка наукових і громадських думок європейських людей" была для него святыней, в сравнении с которой все прочие святыни — просто мусор. Как пишет Забужко: "Драгоманов прямо заявляв, що позаяк про сталість національних ознак і говорити смішно", то "кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки", є ознакою звичайнісінького невігластва (для ілюстрації він наводив відоме на тоді серед київського дворянства bon mot маршалка польської шляхти графа Тишкевича: коли тому, ревному католикові, докоряли, що його предки були ж, мовляв, православні, граф преспокійно відказав: "А ще раніше язичники", — "І справді, — тріумфально звертається Драгоманов до своїх опонентів, — котрої з національних святощей мав держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна?)" (10, 338). Тышкевич был, конечно глубоким "мыслителем": он забыл, что пока католики в XI век не изменили христианский Символ веры, все они тоже были православными. Но интеллект Драгоманова просто потрясает. Ведь еще в Древней Греции философы умозрительно пришли к той простой мысли, что всемогущий Бог может быть только один (что не означает Его простоты). Однако для Драгоманова, оказывается, между Христом, Перуном или Ярилой не было никакой разницы.
Одной из "святынь" для "свідомого українства" было "утерти" носа Москві". Свидетельствует Забужко: "Таку мету ставив собі М. Драгоманов, за його власним зізнанням, у розвідці "Пропащий час", присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації". Благородное дядино начинание по мере сил продолжала племянница: "Леся Українка восени 1902 — взимку 1903 рр. заходилася продовжити дядькову працю в цій галузі — у задуманій і початій (невідомо, чи закінченій, бо досі не знайденій) "історично-безсторонній", за її словами, брошурі під умовною назвою "Наше життя під царями московськими…" (план викладено в листі до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 13.11.1902 р.)" (10, 349). Вряд ли ей было по силам написать что-нибудь "історично-безстороннє". Кобзарь, как известно, учил совсем другому:
