Украинка против Украины полностью

От вам і "стан речей". Коли описано "мало вразумительно", то не здивуйте, — в нашому житті тепер "вразумительности" мало. Живеш наче в романі романтичної школи: кругом контрасти, антитези, неможливості, трагедії, комедії, трагікомедії, хаосі серед нього якісь героїчні сцени та фігури немов з античної драми. Ніхто не знає, що буде завтра, мало хто пам’ятає, що було вчора. Бувають моменти, коли тратиш почуття дійсности: то якось зовсім непочуваєш, що живеш в революції (вдумайтесь в значення сих слів), то знов день і ніч в голові тріщать сухі перебої сальв "усмирителів" і здається, неначе весь світ поділився на взаєможерні партії".

Именно такова марксистская картина мира. Однако и свою собственную жизнь Украинка (года за два до революции) рассматривала как сюжет для беллетриста: "І вродиться ж отакий чортовий організм! варто було б його кретинізмом або що доповнити, то принаймні "внутрішня гармонія" була б, а так виходить щось таке, що тільки як сюжет для белетриста, може, надається, але яко умова для розвитку самого того белетриста має сумнівну вартість".

Какому же "беллетристу" под силу изобразить во всей сложности такую многогранную личность во всей полноте ее революционной деятельности? Сама Украинка проницательно отнесла себя к живым типам Достоевского (которого она очень внимательно изучала). В письме к сестре Ольге она писала об этом так: "Знай теж, що не завжди через егоїзм я немов віддалялась від тебе, я просто "щадила" тебе, і тут я, може, добре робила, — "ніколи не буває пізно зазнати страждання". Ти не хочеш бути поетом-суб’єктивістом, писателем-"кровописцем" — нащо ж розтроюджувати тобі серце і розгвинчувати нерви не вчитаними, а живими типами Достоєвського?". Живых типов Достоевского хватало и в окружении Украинки. Поэтому для любого романа Достоевского нашлось бы много чисто украинского материала. Легко можно себе представить украинское "Преступление и наказание" или украинских "Бесов", украинского "Подростка" или украинских "Братьев Карамазовых". Будущему романисту нетрудно было бы собрать для этого материал.

После захвата Константинополя турками в XV веке единственной православной державой на земле оказалась Россия. Преемственность между православной Византией и православной Россией осознавалась всем православным миром. Осознавали ее и те православные, которые были захвачены католической Польшей. Так в XVII веке, по словам Забужко, в Киевской Духовной Академии существовало "книжницьке коло, яке ще задовго до Переяслава було розробило ідейну програму культурної (NB: не воєннної!) експансії на Москву як духовної місії Києва — "Богохранимого града", "другого Єрусалима". "Знаряддям визвищення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Галятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського… — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології" (Ю. Шерех)" (10, 354).