Вскоре выяснилось, что галичане не только не читали украинской или русской литературы, а просто мало читали. "Як я поїхав з Відня в Галичину, то перше слово, яке я чув від молодих галичан, — це дивування перед тим, які освічені в російській Україні жінки. Це була перша побіда, яку одержала нова російська культура в австрійській Русі, побіда, котру volens-nolens признавав кожний галичанин, навіть і ті, котрим не подобались манери росіянок". Но вот, наконец, долгожданный Львов. В Полтаве Драгоманов привык к тому, что "карточний стіл — це "свідоцтво духовного убозтва" компанії… Коли це бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Русі, в напівполітичному товаристві — столи з картами і за ними сидять звісні патріоти, професори, літерати, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну…" Та це ж старий Гадяч, повітове місто миколаївської доби! — думалось мені, коли я вертавсь у свій готель після першого вечора в "Бесіді" (народний дім у Львові). — Ось куди я вернувсь, об’їхавши стілько світу!" Незабаром довелось мені проїхати і в мій Гадяч, а потім ще два рази одвідати Львів і навіть прожити в ньому якийсь час, і я мусив сконстатувати порівняння, таки менше корисне для столичного й університетського міста галицького перед повітовим містечком у Полтавщині. Нігде я себе не почував так одрізаним від інтелектуального світу, як у Львові, не кажучи вже про другі міста австрійської Русі, нігде не бачив меншої ваги, котра давалася читанню для загального образовання. Галичани мають кав’ярні, куди майже кожний забіжить щодня, мають товариства; і там і там єсть газети, майже виключно австрійські, в котрих галичанин пробіга телеграми та дивиться карикатури і анекдоти (обов’язково навіть більш, ніж телеграми!). Дехто дома або в наукових бібліотеках працює над спеціальностями, хоч найбільше над вузькими, далекими від інтересів життя, та ще й по старомодним, схоластичним методам. Але, власне, образуючого читання в Галичині я майже не бачив. Публічних бібліотек замало, кабінетів до читання майже не було, нічого подібного до музеїв у малих німецьких університетських містах; товариські бібліотеки мізерні навстид; по домах теж не побачиш багато книжок, — кажуть, через бідність, хоч, наприклад, у Росії вчителі гімназій не багатші, а все-таки книжок у них більше, і хоч на кав’ярню й карти знаходяться грошенята й у галичан. От через що в Росії не то по університетських або й по губернських містах, але й по повітових, де все-таки з 50-х років почали закладатись публічні бібліотеки, перед котрими, наприклад, на просвітську сором і глянути, а іноді й на селах, де дві родини виписують одна "Вестник Европы", а друга "Отечественные записки" та й міняються ними, й дають навколо — побачиш було багато більше зв’язку з цивілізованим світом, більше смаку до інтелектуальних інтересів, ніж у Галичині в самому Львові (Майже точнісінько таке саме казав мені й один молодий поляк, котрий прожив років з 2 в Галичині, ві Львові й у Кракові)".
Миссия во Львове продолжалась. "Пішов я до редактора "Правди". Чоловік, як у нас кажуть, з толком, не скорий, але розважний, не дуже одвертий, але й не крутій; нагадує трохи кацапську приповідку: "Хохол не соврет (не збреше), да и правды не скажет", коли перевернути цю приповідку з кінця… Найбільше довелось мені говорити з Корнилом Сушкевичем, до котрого навіть вислав мене редактор, сказавши, що він сам, власне, самостоячий хазяїн у "Правді", котра залежить од громади, а тут найбільше має впливу К. Сушкевич. Він показавсь мені чоловіком доволі енергічним (що рідко серед галичан, взагалі апатичних)…
Я вкінець допевнився в тому, як важко довідатись навіть елементарних досвідів про реальний стан життя галицького через недостачу літературних джерел. Обертавсь я листами до різних осіб, але пожитку було мало. Взагалі тоді і навіть на пізніше я дійшов до такого виводу, що
