Отож: хочеш ласіший шмат запопасти, хочеш «Україні прислужитися» тим, що повніше собі живота напхаєш, то не будь роззявою — крутися, вислужуйся, тримай носа за вітром, інтригуй проти своїх поплічників, шпигуй за ближнім, випускай з нього душу, пильнуй, щоб він не виявився спритнішим за тебе та не вмудрився першим тобі ногу підставити...
Ох, клопоти, клопоти — куди не кинь!..
І все — «державні»!..
І все це — боротьба заради «неньки-України», символом якої для «борців» є корито!
БАЛАМКАННЯ В РОЗБИТІ ДЗВОНИ
Одначе корито тільки тоді жадане та миле, коли воно повне. Того ж наїдку, що падає в нього з рук чужинців, замало на захланну оунівську проводирську братію. Єдиний порятунок у тому, щоб у корито щось потрапляло, як ми вже говорили, ще й із рук земляків-емігран- тів. Але ж просто отак собі за «здоров будь» ніхто дармоїдові не дасть. Бо й навіть у церковну скарбницю люди гріш кидають не для того, щоб попові краще жилося, а на храм господній жертвують. Принаймні так вони думають, вірять, що воно саме так.
Словом, треба зробити, щоб люди думали: дають на потрібну справу. Тому-то націоналістичні проповідники всіляко намагаються переконати українців на еміграції в тім, що їхні пожертви йдуть на святу справу — на «боротьбу за визволення України».
При тому треба ще й переконати їх, що Україна того «визволення» потребує, що гине вона, нещасна, що, бачите, живцем її у могилу запихають. І, якщо її не врятувати (а без грошей ця справа, звісна річ, не витанцюється), то, вважай, невдовзі вже й поминки доведеться ,по Україні справляти. Отакі-то справи, значить. Дуже старається проводирська братія, щоб усі саме так думали, інакше на якого біса, питається, вся та боротьба та й самі ЗЧ ОУН разом із їхніми провідниками здалися?!
Отож і переконують, проповідують, туманять.
Як це робиться?
У ЗЧ ОУН, згадую, крутилася одна особа, яка величала себе «знавцем» радянської дійсності, українознавцем. Це — «майор» Микулін, або, як він сам себе називав, Нікулін. Його минуле було за непроникною темною запоною, зате обов’язки — всім відомі: щодня сторож штаб-квартири ЗЧ ОУН у Мюнхені притарабанював «знавцеві» українські та російські радянські часописи, а він уже висмоктував із них «інформацію», що вміщувалася в газеті «Шлях перемоги» під рубрикою «На поневолених землях». Усі ці «вісті» черпались з фейлетонів радянської преси, а подавалися як інформація з вірогідних джерел, надіслана з Краю власними кореспондентами.
Насправді псевдомайор Микулін в Радянській Армії ніколи не служив. Кілька років тому з газети «Вісті з України» я довідався про його минуле. Радянська влада багато піклувалася Микуліним. Він виховувався в дитячому будинку, потім держава дала йому вищу освіту. Закінчивши вуз, Микулін працював за фахом, але вчинив кримінальний злочин і був засуджений до трьох років ув’язнення. Після відбуття покарання і аж до початку Великої Вітчизняної війни був на посаді інженера- плановика в Переяславі-Хмельницькому. А коли прийшли фашисти, став заступником і незабаром начальником районної поліції. На його совісті півтори тисячі осіб, відправлених на каторжну працю до Німеччини. Крім того, разом з гітлерівцями поліцаї — підлеглі МиКуліна знищили в Переяслав-Хмельницькому районі більше двох тисяч радянських людей. По-звірячому знущався Микулін над місцевими жителями, які потрапляли йому в руки. Він жорстоко розправлявся з патріотами і багатьох з них розстріляв особисто.
Звичайно, кат-запроданець припав до вподоби «провідникам» ЗЧ ОУН. Такі «українознавці» бандерівцям потрібні.
На шпальтах «Шляху перемоги» вправляються в антирадянських наклепах бандерівський писарчук Степан Костюк та інші перодряпи.
Всі націоналістичні писаки оплакують «гірку долю України», верзучи при цьому таку нісенітницю, що, як на здоровий розум, сором мав би пекти їх перед цивілізованим світом.
Так, на шпальти націоналістичних газет було винесене питання про Дніпро, «спотворений» Дніпрельстаном та іншими гідростанціями. А те, що ці гідростанції дають електрику промисловості України, що електричне світло за радянської влади стало звичним явищем не тільки в містах, а й у селах українських,— це наче нічого й не важить. Так, нібито краще було б українському робітникові й селянинові пупа на роботі надривати та при каганцеві сліпнути, щоб тільки міг він на дозвіллі де-небудь під кущем на березі сісти та «неспотвореним» Дніпром помилуватися!
