Unknown полностью

Ще 1962 року від Васьковича мені стало відомо про погрозу Штикала довести все це до відома невтаємничених членів ЗЧ ОУН.

Це йому не минулось.

Якось Штикало був запрошений у помешкання Лен­кавського, де той разом із Кашубою влаштував йому до­пит. Я знаю про це добре, бо, за вказівкою Ленкавського, знаходився у сусідній кімнаті і записував хід допиту на магнітофон. Цей запис, як стало мені відомо пізніше, повинен був прислужитися для компрометації Штика­ла. Тому на допиті Штикала звинувачували в будь-яких гріхах, навіть у зраді ЗЧ ОУН. Не забули нагадати й про те, що він мав на Україні близьких родичів. Це, ба­чите, теж розцінили як гріх.

Але для компрометації матеріалу не набралося, ско­ріше той запис міг повернутися проти Ленкавського та Кашуби, бо Штикало не стільки виправдувався, скільки фактами звинувачував Ленкавського та Кашубу. І фак­ти ті свідчили проти них. Із цього можна було зрозумі­ти, що Штикало справді збирає матеріал проти членів проводу, щоб на наступній конференції ЗЧ ОУН висту­пити із їхнім викриттям.

Ленкавський і Кашуба збагнули, що над ними навис­ла загроза. Треба було шукати якогось виходу. Врешті, й шукати його ніхто не збирався — вихід був уже не раз перевірений на практиці: знищення.

Через кілька днів після допиту Ленкавський викли­кав мене і, не дуже турбуючись про те, щоб пояснити свої дії, буквально приголомшив: сказав, що мені нале­жить ліквідувати Штикала. Мабуть, цим він прагнув убити одразу двох зайців: знищити Штикала — людину, яка кожної хвилини могла викрити його, ліквідувати тим самим серйозного конкурента на провідника ЗЧ ОУН і, зробивши з мене вбивцю, змусити мовчати свід­ка допиту Штикала, допиту, який повернувся проти них самих.

Я категорично відмовився вчинити цей злочин.

У листопаді 1963 року в газеті «Шлях перемоги» з’я­вилося повідомлення про смерть Штикала. Ватажки ЗЧ ОУН пускали крокодилячу сльозу на свіжу могилу, не шкодуючи слів для лицемірних похвал на адресу по­кійного. Збоку могло здатися, що смерть та — природ­на і сльоза — щира. А насправді Штикала було вбито есбістами як людину, що заважала Ленкавському, Стецькові та Кашубі вершити їхні брудні оправи, могла їх викрити і сама прийти до влади...

А ось інший характерний приклад, що може бути ілюстрацією до того, які різноманітні засоби використо­вують у центральному бандерівському кублі проти су­противників у боротьбі за смачнішу пайку.

Цього разу дійовими особами будуть Сушко та Ганяк (останній належав до групи агентів, які наприкінці 50-х років були заслані до Радянського Союзу для шпи­гунської і диверсійної роботи).

В той час, про який оце мова, Ганяк і Сушко меш­кали в будинку ЗЧ ОУН на Цеппелінштрассе. Один на одного синім полум’ям дихали, і Сушко, де тільки міг, намагався нашкодити сусідові, скомпрометувати його в очах начальства. Ганяк не хотів залишатися в боргу.

Одного разу на Цеппелінштрассе задзеленькотів те­лефон. Голос у трубці вимагав «покликати пана Сушка». Фінансовий референт Миськів гукнув:

Сушко! Бігом! Телефон до вас!

«Доктор» підбіг, засапавшись, ухопив трубку:

Галло... Так, так, то я, то я... А що за справа?

З того кінця спокійний, серйозний голос — басом:

Пане Сушко, ви маєте час?

Сушко: Так, так, очевидно. Коли справа, то я маю, в мене завжди є час.

Голос у трубці: То добре, прибігайте і поцілуйте в с... нас.

Сушко: Що, що ви сказали?

Голос у трубці: Біжіть скоріше і поцілуйте мене в...

На другому кінці поклали трубку, а «доктор Віллі» все ще отетеріло стояв із телефонною трубкою в руці наче роздумуючи, що воно й до чого і кого саме треба цілувати у точно вказане місце.

Коли, нарешті, прийшов до тями, то поклав трубку; хтось із присутніх спитав, хто то телефонував і чого хо­тів та чому «пан доктор» так зажурився. Сушко промим­рив, що дзвонив якийсь пан, свого прізвища не назвав і взагалі дуже неясно висловлювався.

Оте «неясно висловлювався» викликало чимало ре­готу, бо Миськів слухав усю розмову з паралельного апарата і невинним голосом запротестував:

— Як це, неясно висловлювався? Та ж ваш, пане докторе, співбесідник аж двічі повторив своє бажання. Біжіть же хуткіш.

Цей Ганяків номер чимало нашкодив дальшій кар’є­рі Сушка. На Цеппелінштрассе частенько згадували, як він пошився в дурні. Коли виникло питання про поїздку Сушка як диверсанта на Україну, у проводі тільки ру­кою махнули: куди, мовляв, таку роззяву посилати? З того часу Сушкові навіть машини більше не довіряли. І став він на хліб заробляти тим, що у замкові щілини заглядав та редакторів підслуховував...