У бюро ЗЧ ОУН працювало десять службовців. їхня платня, разом із видатками на соціальне забезпечення, не перевищувала 5000 марок щомісячно. А тим часом провід витрачав щомісяця 28 тисяч марок. Тобто сума 23 тисячі залишалась для шести членів проводу. З цієї суми ніяких заощаджень не відкладалось. Вдумайтеся в ці цифри та й судіть далі, що й до чого. Гадаю, не треба високих шкіл закінчувати, щоб розібратися в тій шахрайській арифметиці оунівських проводирів.
Отак, загалом, розподіляються кошти в бандерівській «державі»...
Але ж після того, як гроші розподілені, їх треба ще й уміло використати. Це, так би мовити, заключний етап кожної фінансової політики, етап, який вінчає все.
Ну, щодо цього, то вже журитися зовсім-таки не треба — що, що, а куди гроші пустити, оунівські «державні мужі» добре знають! У кожного ж провідника мусить бути «для репрезентації перед чужинцями» (щоб України, бачите, та її народу не принизити) комфортабельна квартира, власне люксусове авто, багатий гардероб і, звичайно... коханка. Каса платить за ті багатокімнатні помешкання членів проводу, за гроші каси купуються люксусові машини, каса оплачує й такі життєві потреби «вождів», як утробні та інші тілесні насолоди.
Бали, святкові обіди і вечері, «дипломатичні» раути із щедрими випивками і вишуканими закусками — це те, без чого в бандерівській «державі» обійтися, звичайно, не можна. А зважте ж, що після такої ретельної праці «на благо самостійної України» треба чоловікові й відпочити: просто собі відвідати ресторан чи якийсь там шиночок та провести ніч у теплій компанії. А на ранок же, бува, й похмелити «державну голову» треба! Та й за кордон не завадить вискочити на якийсь курорт, щоб підірване на «державній роботі» здоров’ячко підрихтувати. Чи й просто так собі, як і усі смертні люди, десь весело забавитися треба. А ще, дивись, якась свіжіша спідниця в око впаде або й просто під руку нагодиться... Усе ж це грошей потребує! От і летять усілякі «оперативні», «дієтичні», «надзвичайні» та інші квоти, аж свище за ними.
То я вас питаю, земляки мої, поза Україною сущі, як можете ви трудові копійки свої до рук цих панів-добродіїв віддавати? Адже вони їх розкрадають, пропивають, прогулюють чи в інший спосіб розтринькують.
Якби й більше коштів було, то й тим раду дали б. Недарма ж Степан Костюк репетує із сторінок бандерівської газетки про «визвольну боротьбу», яка щораз вимагає більших пожертв, бо є щораз більші витрати.
А витрати, справді, більшають. На той, офірований рядовими членами та симпатинами організації, трудовий гріш щораз ширше розкриваються звичні до дармового хліба роти. Бо ж у хазяїв їх апетит росте та й запити шляхетнішають: і на вино та закуску витонченішу тягне, і від моди ні в чому відставати не хочеться, та й до коханок вимоги підвищуються. Отож кожен «добродій», не жаліючи своїх ліктів і чужих боків, висолопивши язика, з усіх сил пропихається ближче до корита.
Але тут ми підходимо до ще одного, невидимого для рядових членів, боку життя оунівських достойників.
«ДЕРЖАВНІ» КЛОПОТИ
Як і в кожній державі, в бандерівському «королівстві» справи «державні» не можуть безклопотно звершуватися. І клопоти ті, певна річ, теж «державного» штабу.
Всілякі вони бувають. Наприклад, настав був час, коли на голову донжуанистого «вождя» С. Ленкавського звалилася проблема (державної ваги, звісно), яка завдала йому клопоту. І не знав він, як із нею впоратися. Очунявши з часом від чарів Гертруди Гарпайтнер, «вождь» радий був би її спекатися, але не знав, як це зробити, адже фрау-шльондра, бачачи, що невблаганний час починає згубно діяти на її принади, знецінює її акції як громадської коханки, надійно осідлала свого поважного уболівальника і міцно вчепилася йому в загривок. І от якось «вождь» пожалівся мені на свою долю — меланхолійно повідав, що має неприємності із своєю пасією, що вона намагається тримати його під своїм пантофлем. «І що зробити, чоловіче, — закінчив він свою сумну сповідь,— немає кому то передати. Ніхто вже не хоче».
Але отакі та подібні турботи — то зовсім не головне у повсякденному житті оунівських провідників. Найбільші, основні клопоти, які забирають у них чимало часу, енергії, пов’язані знову ж таки з одним: як зробити найбільший внесок у розв’язання найважливішого, «державної» ваги завдання — забезпечити собі люксусове життя. Тобто: як здійснити найвищий свій задум, зробити реальністю свою єдину ідею — якнайближче протовпитися до заповітного, омріяного корита. Досягти ж цієї жаданої мети можна тільки таким шляхом: якнайближче добратися до влади. Оце і завдає клопотів кожному з них.
