Боротьба за владу — то незмінний рушій дій, усіх комедій і трагедій, які розігруються в націоналістичному вертепі. Тягнеться вона роками і не стихає ані на мить. Кожен так і чатує, як би не пропустити слушної нагоди та «запустити пазури в печінки» своєму конкурентові. І для здійснення цієї «святої» справи ніякі засоби не вважаються забороненими чи негідними — ані лицемірство, ані підступність, ані пряме вбивство.
Якби все це описати, то вийшла б повчальна історія боротьби за утробні інтереси, історія, в якій не бракувало б і смішних, і страшних прикладів. Усі ці свої вчинки бандерівські верховоди прикривають, звичайно, галасуванням про «інтереси неньки-України».
Бандерівські заводії добре вишколилися на знищенні своїх противників. Не секрет же, що з їхнього благословення, з їхньої настанови та в їхніх же інтересах напередодні і на початку війни було знищено тисячі мельни- ківців. Разом із сім’ями. Трупами лягли не лише конкуренти за владу, а й віддали богу душу невинні жінки, діти і старики.
Та й сьогодні, на еміграції, бандерівські заводії живуть за принципом — свій своєму лиха не мисле: як побачить на сухому, то в болото тисне. Тисне, щоб самому зіп’ястися на його плечі та дотягтися до ласішого шматка «гнилої ковбаси».
Більшість рядових членів організації нічого не знає про те, що діється за лаштунками вертепу. Їм показують тільки кін, на якому при пишних декораціях інтригани та вбивці виступають у ролях вождів, проголошують фальшиві патетичні діалоги та монологи про боротьбу за високу мету. А тим часом у сутінках лаштунків, куди не може заглянути стороннє око, іде справжня і зовсім інша боротьба...
На Цеппелінштрассе смерть Бандери насправді була не для всіх проводирів такою дуже великою прикрістю, як ото могло здатися і здавалось людям невтаємниченим. Якщо одних вона таки й засмутила та стривожила (бо могло похитнутися їхнє становище), то в інших, навпаки, викликала затаєну радість, бо посилила надію на тепліше місце, на певніші позиції при владі. Зокрема, що б не говорив Ленкавський, а саме ця смерть дала йому змогу доп’ястися, нарешті, обома руками до керма, а значить, і посісти чільне місце серед тих, хто безкарно вигрібає грошенята із каси організації.
Не встиг новоспечений «вождь» ще й сідала свого «вождівського» зігріти, як проти нього почав інтригувати давній недруг і претендент на трон Стецько. Ленкавський же заходився зміцнювати своє сідало, оточувати себе надійними поплічниками, для чого став їх підгодовувати: знову зросла платня членів проводу, щедріше роздавалися всілякі «спеціальні» асигнування. Зросли акції Кашуби, Васьковича і Костюка.
Водночас похитнулися позиції Миськіва — одного із найближчих співробітників Бандери. Ленкавський не любив його, і це дало себе знати: цей здоровий, як дуб, сорокалітній чоловік зовсім вийшов із гри — помер при загадкових обставинах.
Над Цеппелінштрассе повис страх, запанувала атмосфера непевності. Кожен мовчки запитував сам себе: «Хто наступний?». Зокрема, душа в п’яти полізла в тих, хто забув, що доля любить інколи пожартувати, не гадав, що все так неочікувано повернеться із тим «вождівством», і в свій час підклав якусь свиню Ленкавському чи з інших причин міг сподіватися його немилості.
Наступним став полковник Побігущий, колишній друг Шухевича та Оберлендера з батальйону фашистських головорізів «Нахтігаль» («Соловей») — його Ленкавський витурив із посади.
Далі настала черга Гені Матвієйко, вельми близької до Бандери дами. Своїм становищем при Бандері вона пишалася, як заєць хвостом. І дуже задирала носа. Після смерті свого всеможного опікуна довелося пані Гені розпрощатися із облюбованим на Цеппелінштрассе помешканням — її просто випхали звідти та й усе...
Коли йдеться про ту колотнечу, про боротьбу за владу, впливи, про оту штовханину біля корита, то не зайвим буде нагадати історію з Дмитром Штикалом, якого я добре знав і про якого вже казав, що це була чи не єдина серед проводу ЗЧ ОУН справді освічена людина. Попри всі його помилки, Штикало все-таки не був позбавлений здатності мислити і робити висновки із своїх спостережень. Це й погубило його.
Як відомо, Штикало був одним із найстаріших членів ОУН. Йому як своєму найближчому другові цілком довіряв Бандера. Штикало займав пост генерального судді ЗЧ ОУН, був редактором газети «Українець» у Франції і «Визвольного шляху» — в Англії.
1959 року йому було доручено очолити підготовку до чергової конференції ЗЧ ОУН. Сам він вважався найімовірнішим кандидатом на пост провідника ЗЧ ОУН.
Як людина, не позбавлена глузду, Штикало в останні роки свого життя став критичніше оцінювати діяльність українських націоналістів, бачив, що вона йде не по тому руслу, спрямована на шкоду українському народові. Зокрема, він не схвалював того, що з українських націоналістів зробили платних агентів іноземної розвідки. У вузькому колі осуджував за це Ленкавського, Стецька та Кашубу. Крім того, різко засуджував аморальні вчинки, розбещеність Ленкавського, Кашуби та інших.
