Але «блок» (хай навіть і «народів») — то лише «блок» та й годі. А колишньому «прем’єрові», невсипу­щому «патріотові», дуже кортіло саме «вільної і само­стійної» України. І дуже йому жовч псувало, що отією «державою» на Цеппелінштрассе правує не він, а Ленкавський. Словом, не давав чоловікові отой гарячий «патріотизм» спокійно спати — дуже кортіло зайняти жадане почесне місце коло корита ЗЧ ОУН. І таки ді­ждався свого: коли Ленкавський уже геть зійшов на пси, Стецькові вдалося із тріском випхати його на другі ролі і самому натягти на свою вузькочолу голову оунівську корону.

Примостивши сідницю на бандерівському троні, Стецько водночас тримається і за АБНівський стілець. Тепер «Ярослав не-Мудрий І» виступає в двох іпоста­сях — верховного проводиря ЗЧ ОУН та голови АБН.

Детронізація Ленкавського Стецьком відбулася вже після того, як я залишив межі націоналістичної «держа­ви» у Мюнхені на Цеппелінштрассе, 67. Але можу собі уявити, як ще більше роздулася від того його, невідпо­відна до таланту і розуму, амбітність.

Коли б «пан-прем’єр» був присвятив своє життя не політичному, а звичайному комедіантству, то, хтозна, може, й досягнув би успіху. Може, зміг би добре зіграти не тільки Квітчиного Стецька, а й іншу роль.

Але вродженого комедіанта потягло, бачите, до полі­тики. І що ж із цього вийшло? А вийшло те, що, висту­паючи вже в двох головних ролях вертепної інтермедії, він насправді успішно виконує тільки одну — та й то третю — роль: роль підніжка і слухняного попихача сво­єї дружини. Адже для втаємничених не секрет, що Стецько — не тільки політична маріонетка в чужопанських руках, а й лялька в руках його дружини і секрета­ря Слави Мухи-Стецько. Вона крутить ним, як циган сонцем, підштовхує всюди, де тільки пахне якимось гро­шем. Словом, як той казав, Іван плахту носить, а Настя— булаву. Отак у тій жінчиній плахті і «вождюе»!

ІВАН КАШУБА

Довголітній член проводу ЗЧ ОУН, дубова підпірка Ленкавського, а потім — Стецька.

Коли, говорячи про ту підпірку, вживаю епітета «дубова», то маю на оці не тільки те, що хазяїн міг обі­пертися на неї, а, в першу чергу, — розумові здібності Кашуби: дубуватий хлоп! Як і кожна дубина, він, не роздумуючи, ладен прохромити голову будь-кому, хто потрапить під гарячу хазяйську руку.

Саме сліпа жорстокість і підозріливість, хвороблива недовіра до людей були основними рушіями його кар’є­ри, вимостили шлях до жаданого фотелю у проводі.

Був він шефом СБ (служби безпеки) — слідчим, про­курором І катом. І вся та його дорога заллята невинною кров’ю.

Від своїх знайомих за кордоном я не раз чув, що за вказівкою Бандери руками Кашуби та його поплічників було ні за що замордовано не одного провідного члена ОУН. Правду кажучи, я вірив і не вірив цьому. Вірив, бо знав, що за тип Кашуба. А не вірив, бо не міг я собі й уявити, як можуть люди, що говорять про високі ідеали, про спільність інтересів, знущатися над членами своєї організації, як можуть убивати їх.

Та настав час, коли я остаточно переконався: це — не пустопорожні балачки. Зокрема, очі остаточно відкрив мені випадок із Дмитром Штикалом.

Але про те — пізніше. А зараз додам тільки: не бе­руся твердити, що криваві злочини лежать на сумлін­ні Кашуби. Бо й у найдальшому закапелку його темної душі навіть сякої-такої мізерії сумління нема...

Його улюблений вираз: «Взяти всіх сильно за морду і подивитися в очі, щоб розпізнати, хто ти, чи часом не комуністом від тебе тхне». Це — єдина формула дій Кашуби і чи не найвище досягнення його розумових по­туг. Це — його кредо, кредо ката, який вважає тільки себе святим та праведним.

Як здебільшого й буває з людьми, в яких негусто розуму та справжньої інтелігентності, в Кашуби дурно­го гонору стільки, що й на кількох звичайних дурнів вистачило б.

Коли, наприклад, цей неотесаний недоук став у 1951 році керівником референтури СБ, то одразу ж як сказився: заповзявся поспіхом вивчати панські манери, почав удавати із себе такого джентльмена та салоново­го лева, що й куди там! А щоб усі бачили, яке він цабе, ні до чого кращого не зміг додуматися, як нап’ялити на чоло капелюха і поважно кидати скрізь: «Будь­те спокійні». Мовляв, раз я, Іван Кашуба, взявся за спра­ву, то вам нічого турбуватися — я за вас думаю, я вас оберігаю.

З тих пір його поза очі почали іменувати «Іваном Ка­пелюхом». Словом, з дурного розуму зробив: хлоп із себе посміховисько.

Коли якось у розмові з Ленкавським я натякнув, що Кашубі, як для такої посади, бракує інтелігентності і розуму, голова проводу одбувся на те простою реплі­кою: «А хто піде на того місце?».

Що було на те відповісти? В цій репліці таки була частка правди.

І од такого розумового недоноска, тупого душогуба, ката і вбивці своїх учорашніх знайомих часто-густо за­лежить життя людей!

ГРИГОРІЙ ВАСЬКОВИЧ

Із ним я познайомився як із референтом К-3. Тоді він очолював групу інструкторів, що в перші повоєнні роки потай готувала в нейтральній Австрії і закидала на Україну запроданих іноземній розвідці оунівських ландскнехтів. У той час він ховався під прізвищем Меєра.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги