— Давай! Давай! — кричать вони полковникові Мату- шевському.— Грай далі «бариню»! Ми тій Червоній Армії покажемо. От як свиснемо з Лондона...
Проте, якщо подумати глибше, то полковник Матушевський іще до нас дуже ласкавий. От інша справа пан Віктор Подоський, польський посол у Канаді. Цей без будь-яких ультиматумів просто відкидає права українців західних областей жити в одній українській державі. Він користується для цього карколомно-блискучими аргументами. Ви тільки послухайте, чому саме ми не маємо права на західноукраїнські землі.
«Населення східної частини Польщі,— заявляє пан Подоський,— складали поляки, українці, русини, євреї та росія- н и».
Спритність рук і жодного шахрайства! Пан Подоський ділить українців на... українців, русинів та росіян. Який жаль, що він не назвав ще малоросів, малоросіян, русна- ків, хохлів, лемків, бойків, гуцулів, покутян, волиня- ків і подолян. Мав би тоді на Західній Україні вже не п’ять, а п’ятнадцять національностей, і права Польщі на цю країну були б навічно гарантовані.
І не лише на цю країну. Пан посол Подоський вимагає від нас чогось більшого, ніж Західну Україну. Ось його вимоги, поставлені в інтерв’ю з канадським журналістом:
«Ризький договір, підписаний Росією та Польщею в 1921 році, повернув Польщі лише частину територій, захоплених у неї Катериною Великою в 1792 році».
А ми й не туди!.. Та коли зайшлося вже про 1792 рік, то чому не кинутись сторч головою в сивизну віків і не приплести сюди бодай Чінгісхана? Може, в такий спосіб кордони Польщі пана Віктора Подоського можна було б розсунути від далекої Півночі до Китаю...
Ви здивовані, мабуть, читачу, нашим поблажливим тоном до цих вихилясів. Знаючи мудре народне прислів’я про пихатих панків: «Не рад лях, що взяв по зубах, а він ще й ногами дрига»,— ви шукаєте радикального способу, щоб припинити це дригання. Але ж треба знати, що
коли божевільний параноїк називає себе архістратигом Гавриїлом або Ганнібалом * під Каннами, йому не заперечують.
Коли ж цей хворий кидається на вас з ножем, тоді застосовують інший спосіб лікування: б’ють його по зубах, а то й просто обухом по дурній макітрі.
Здається, що у випадку з польськими панами-емігран- тами без застосування цього радикального засобу дійсно аж ніяк не обійдеться.