Генерал Соснковський, який нині намагається пустити англійській громадськості туману в очі своїм «лібералізмом», готував у 1928 році Варфоломіївську ніч («ніч довгих ножів») усім демократичним елементам у Польщі, а його молодчики безкарно громили у Львові українські установи, безкарно різали львівських студентів-євреїв.
Сьогодні ці громили поховали ножі за халяви. Вони клянуться, що «більше не будуть». Проте шила в мішку не приховаєш. Не приховати соснковським у халяві й фашистського ножа.
Ми скажемо більше. Польський військовий міністр, генерал Кукель, уже поспішив його витягти. В наказі, який з’явився безпосередньо після скандалу, генерал Кукель ось що обіцяє солдатам — українцям, білорусам та євреям,— які хочуть покинути ряди польської армії в Англії:
«Винні спіткаються з наслідками своїх дій після повернення до Польщі».
Пан Кукель грозить у своєму наказі помстою не лише «винним», але й їхнім сім’ям та родичам.
Польський вчений Злотовський, виступаючи на мітингу, організованому комітетом американо-радянської дружби» сказав: «Польський емігрантський уряд після довгого періоду безплідної дипломатичної діяльності, скерованої на те, щоб створити пропаганду в дружньому співробітництві Сполучених Штатів Америки та Англії, з одного боку, і Радянського Союзу, з другого, нарешті сам опинився повнотою ізольованим на міжнародній арені».
Як відомо, є різні ізоляції: є така, що її англійці називають іронічно «блискучою», є ізоляція за тюремними гратами і є, нарешті, найгірша для хоч трохи шануючої себе людини — ізоляція моральна. Саме вона й стала заслуженою участю панів соснковських і кукелів.
Під час перегляду в Едінбургу радянського фільму «Слава Сталінграда» офіцери армії Соснковського зустріли появу на екрані Людмили Павлюченко * диким свистом. Це був голос виходців з людських джунглів, рідних братів гітлерівських дикунів. їм було байдуже, що ця скромна, благородна дівчина, вбивши 309 гітлерівців, знищила 309 катів польського народу.