Поляки кажуть: «Від вола можна вимагати лише кусень м’яса». Вони кажуть також: «Яблуко від яблуні недалеко падає». Офіцерики, що свистали перед лицем героїзму, це вихованці Соснковського, це в їх руки він віддав долю українців, білорусів та євреїв, які перебувають у польській армії. Жертви недобитої шляхетчини кинуті в тюрму. Караються вони за те, що не могли і не хотіли більше терпіти наруги над своєю людською і національною гідністю. Той самий фашизм, проти якого вони поклялися вести боротьбу, наздогнав їх на території Англії, в польській армії.
У Гітлера, як і в кожного бандита, довгі руки. Нині його кривава лапа визира з рукава польського жандарма в Шотландії.
Гітлерівську руку треба мерщій відрубати. Тим більше, що час не жде, а самою тільки моральною ізоляцією ніхто ще не перетворив розбійника на праведника.
Український народ пройнятий почуттям дружби і симпатії до польського народу. Два народи-сусіди об’єднані спільною метою в боротьбі проти німецьких окупантів. Український народ подає польському народові допомогу в його боротьбі з німецького сараною, але український народ добре закарбував у своїй пам’яті політику вогню й меча, що її здійснювали у відношенні до України пани рачкевичі й соснковські, коли вони були безконтрольними господарями післяверсальської Польщі.
Український народ глибоко обурений знущанням польських реакціонерів в Англії з солдатів-українців.
Уважно стежачи за політичними провокаторами і диверсантами з табору польської еміграції в Лондоні, ми кажемо: годі, панове!
Олекса Іщак і його товариші — діти України. Український народ ніколи не забував і нікому не прощав кривд і образ. Не простить він їх і польським реакціонерам!
Галицький губернатор Вехтер мав широкий жест. За півтора мільйона злотих, стягнених з жителів Львова у вигляді контрибуції, він наказав влаштувати їдальню для чиновників свого відомства. На одній із стін їдальні, мало не на всю її широчінь, бачимо строкатий малюнок: білокафтапні солдати австрійської імператриці Марії-Те- резії * входять у Львів.
За солдатами притьмом поспішають усміхнена полкова повія-маркітанка і... суддя. Сяюче від блаженства і водночас хиже, наче в тхора, обличчя судді не залишає в нас жодних сумнівів: під перукою XVIII сторіччя німецький художник показав нам знайому морду гестапівця.
Цей гестапівець у судетській тозі заступає те, чого, на перший погляд, немає на «фресці»,— смерть.