Unknown полностью

Могло б здатися, що це вже край, що це вже дно, нижче якого німецько-українська націоналістична шльондра спуститися не може. Та ні! Навіть тоді, коли остаточна поразка Німеччини стала лише питанням ко­роткого часу, українська агентура Берліна залишилась вірною собі, показала себе найбільш відданою лакейською зграєю з-поміж усіх клевретів Гітлера в Європі.

Правда, ці професіональні зрадники ще й сьогодні _між одним і другим своїм злочином декламують про «самостійну» і «соборну», називаючи себе при цьому «незалежним політичним фактором». Та про цю «неза­лежність» оунівських бандитів говорять факти. Факти незаперечні, підтримані свідченнями справжніх і єдиних натхненників українських націоналістів — панів з гестапо.

Надаймо слово документам. Хай вони будуть осико­вим колом у могилу того, що довгі роки звалося смо­рідним терміном: «український націоналізм».

Напровесні 1944 року Червона Армія в своєму ви­звольному поході перейшла річку Збруч. Приблизно в той самий час до німецької охоронпої поліції і СД * «дистрикту Галичина» з’явилися бандерівські «делегати» з заявою про те, що представник так званого «Цент­рального проводу ОУН — бандерівців» Герасимовський хоче «від імені політичного і військового сектору ОУН» обговорити з гестапо можливості тісної співпраці проти «більшовизму» в нових умовах.

Гестапо не дало себе просити: 5 березня відбулася в Тернополі зустріч Герасимовського з представником охоронної поліції і СД криміналь-комісаром Паппе. Як бачимо, гестапо зуміло як слід оцінити своїх бандерів­ських контрагентів, посилаючи для балачок з Герасимов- ським спеціаліста в кримінальних справах...

Під час цієї зустрічі Герасимовський зробив заяву, в якій, між іншим, сказав (за стенограмою секретаря пана Паппе):

«...Український народ і бандерівські групи ясно зро­зуміли, що вони можуть осягнути свою самостійність тільки за допомогою найбільшої нації Європи» (читай: німців.— Я. Г.).

Слово «український народ» в устах матерого запро­данця — це, звичайно, тільки стилістична прикраса. Ге­расимовський хотів лише підкреслити, що доля банде­рівської братії, як і всіх українських націоналістів, і на­далі в німецьких руках.

«Усвідомлюючи це, український народ (читай: укра­їнські націоналісти.— Я. Г. ) стояв уже на боці німців У першій світовій війні, пізніше шукав і знайшов собі підтримку в Німеччині, вчився для німецьких цілей і, нарешті, як у польсько-німецькій, так і в німецько-ра- Дянській війні, вніс свій вклад для Німеччини».