Unknown полностью

Червона Армія завершила розгром гітлерівської Ні­меччини, визволила від німецького рабства трудящих Західної України, допомогла їм повернутися у велику сім’ю вільних народів Радянського Союзу. Разом з тим Червона Армія принесла волю братньому польському на­родові, який тепер будує нову, сильну, демократичну Польщу.

Та не можуть з цим примиритися бандерівці, аківці та інші лакеї фашизму. Вони намагаються стати на пе­решкоді волі народу і з того боку Бугу підкидають своїх агентів для диверсійної роботи.

Народ ненавидить їх. Ці бандити приречені. Однак мовчати про них не можна. Навпаки, треба сказати про цю фашистську наволоч всю правду. Хай вони, ці упирі минулого, перейдуть в його морок із заслуженим ім’ям іуд, із заслуженим тавром Каїна на чолах.

Львів, вересень 1945

• •

Ix

обличчя

1945-1949

Моє «знайомство» з фашизмом почалося двадцять чо­тири роки тому в бібліотеці Віденського університету, її традиційну урочисту тишу несподівано порушило щось подібне до цокоту копит табуна вайлуватих баварських жеребців. Юрбою, не скидаючи шапок, увійшли до залу парубійки з товстелезними сукуватими палицями в ру­ках. Ці палиці сказали нам усе: вони були символом, емб­лемою, окрасою і зброєю перших австрійських адептів Гітлера — студентів агрономічного інституту (здебільшо­го поміщицьких синків).

Ватажок зграї, високий, рудий, в пенсне на кирпатому носі, крикнув надірваним фальцетом:

— Алле юден мюссен repayс! (Усі євреї мусять ви­йти!)

За кілька хвилин бібліотечний зал спорожнів; па знак протесту проти дикої профанації «альма матер» з нього вийшли майже всі присутні.

Цього майбутні есесівці не сподівалися. Зблідлі від люті, вони мовчки стояли обабіч дверей. Хтось гукнув «бий», і повітря засвистіло під кількома десятками па­лиць. Осатанілі парубійки не щадили нікого. Розбивали собі голови чоловіки, котячись стрімголов мармуровими сходами, обливались кров’ю жінки. Все це відбувалося під свист, регіт і виття торжествуючих двоногих бестій.

Коли остання жертва вдарилась головою об поруччя сходів, бестії вишикувались по четверо й рушили солдат­ським кроком до університету. Знайомий фальцет виск­нув: «Вахт ам Райн» *, і ватага заревла.

Цього «Вахт ам Райн» я не забуду ніколи.

Минуло кілька тижнів. Я дістав нову можливість Заглянути в обличчя фашизму, цим разом вже в стадії його здійсненну. Поштовий пароплав Неаполь — Палермо