причалив до молу столиці Сіцілії саме в день виборів до першого фашистського «парламенту». Я побачив ту саму картину, що й у Неаполі, Римі, Флоренції і Венеції: згори очі різали строкаті прапори, з мурів, парканів і стовпів кололи їх ще більш строкаті плакати з голими суб’єктами, що мали імітувати старовинних римлян. Одне тут особливо впадало в вічі: не бачена ніде раніше хмара поліції всіх калібрів — міської, військової, «національної». Навіть мальовничі карабінери походжали не по двоє, як то бувало споконвіку, а цілою чередою. Здавалося, що все Палермо до дня виборів одяглося в поліційні мундири.
В маленькому готелику на Кватро Канті також не було від них спокою. Ледве встиг я помитися, як кімнату наповнили військові, поліцаї. Огрядна людина в цивільному попросила в мене паспорт. Пабачивши в ньому слово «Полонь» («Польща), людина підняла вгору шту- дерно закручені вуса кольору шевської смоли:
— Ваш паспорт підроблений! У ньому замість «Болонья» стоїть якась «Полонья».
Я, невідомо вже котрий раз у цій країні, почав виголошувати лекцію про те, що, крім італійського міста Болонья, існує в Європі країна, яка зветься Польщею, коли це внизу, під самими майже вікнами, пролунало кілька револьверних пострілів. Мій брюнет сів навкарач- ки, зблід і гаркнув щось на зразок команди. За секунду вся зграя, з брюнетом в ар’єргарді, метнулася щодуху сходами вниз, на вулицю.
Ставало душно; мене потягло за місто, де не було поліції, де під 400-метровою рожевою кручею Монте Пе- легріно гойдалися хвилі блідо-зеленого моря. Годину пізніше я був під горою. Звідси можна було вийти на її шпиль серпантином 1 туристської автостради або значно коротшим, хоч і важчим, шляхом — дном глибокого кам’янистого яру, над яким рука інженера порозвішувала мережива віадуків. Я вибрав останній шлях.
Мучила спека, і підніматись було чимдалі важче. Розігріті скелі парили скроні, обливали потом тіло. Клаптики тіні кидали тут тільки віадуки. Я саме збирався відпочити під одним з них, коли над головою щось задзижчало, і за крок від мене глухо бехнула, розлетівшись на дрібні
уламки, каменюка. Я звів очі вгору. На віадуку бовваніло кілька голів чорносорочечників у шапках із звисаючими стрьопами. Хтось там реготався, хтось свистів, хтось підвивав голосом молодого шакала. Я згадав сходи віденської бібліотеки; це була та сама музика.