Українські служителі фашизму не носили тоді ще ні касок, ні мундирів, вони задовольнялись лівреєю старого австрійського крою. Але в іншому вони не поступались перед своїми західними учителями й протекторами, ідентичні прагнення приводили до ідентичних методів. З брудної машкари їх фальшивого пророка Доп- цова визирав той самий упир, що затьмарив сонце Італії, що отруїв повітря Німеччини. Правда, Донцов не міг шукати натхнення в салонах круппенків і кепплерен- ків, за відсутністю таких. Проте і він, і Коновалець, і Мельник почували себе непогано також і на службі в круппів і кепплерів. «Дух одвічної стихії», народжений в лабораторіях німецького хімічного концерну і вирощений шефами розвідувального відомства Ніколаї та Канаріса, став у пригоді шептицьким, луцьким і шепа- ровичам, цим українським круппам у мініатюрі, так само, як і їх менш щасливим компаньйонам, вигнаним бурею революції із затишних садиб над Дніпром. Він, «дух одвічної стихії» у формі гітлерівського солдафона, мав бути Мойсеем, що попровадив би їх в обітовану землю, у втрачений рай чорнозему, вугілля й залізної РУДИ.
Жодна ціна не здавалась їм занадто високою. Народ? Він ніколи не переставав бути для них чисто абстрактним поняттям або й ще гірше: безголовою юрбою. Якщо ця юрба стане їм впоперек дороги, тим гірше для неї. Тоді вони розмовляють з нею мовою такої інквізиції, що перед лицем її зблідне тінь Торквемади, ім’я-бо цієї інквізиції — фашизм.
Восени 1937 року на подвір’я львівської тюрми «Бри- гідки» * ключник щоранку виводив молоду біляву дівчину. З вікна нашої камери можна було бачити, як дівчина швидким кроком ходила по обводу кола, що його центром був ключник. Прогулянка тривала рівно тридцять хвилин; потім стражник бряжчав ключами, і дівчина сповільнілим раптово кроком, маніжно похитуючи стегнами, поверталась до своєї камери.
Ми не знали, хто вона й за віщо її сюди посадовили, та, за звичаєм в’язнів, співчували їй і нишком зітхали над її сирітською долею, над ув’язненою молодістю.
Але одного ранку ми почули у вікнах долішньої камери пронизливий свист і вигуки: «Убивця!» Всі ми метнулись до вікон. Свист розростався, перекидаючись з камери до камери. Ключник погрожував в’язням кулаком, він щось кричав, але ніхто не чув його крику. Дівчина ходила навколо швидким, енергійним кроком, очі її дивились сьогодні в землю, а судорожно стиснуті губи стигли її обличчя в гримасу страху чи то ненависті.