Але на спогади не було часу. На мене летіло кілька брил, кожна з них несла з собою смерть. Я встиг плигнути під склепіння саме в ту мить, коли по ньому пішла луна від гуркоту падаючих каменюк.
Коли стихли крики, я рушив далі. Відійшовши від віадука кроків на сто, я обернувся: на ньому не було вже чорносорочечників. Зате у вічі впало мені щось інше, чого гвардія Муссоліні не помітила. На всю ширину віадука палали на сонці великі червоні літери бойового гасла тодішнього італійського підпілля: «Еввіва Ленін! А бассо Муссоліні!» («Хай живе Ленін! Геть Муссоліні!»). Для людей, які писали ці слова, померлий Ленін був завжди живий і вчив їх бути безстрашними в нерівній боротьбі. Над Італією не погасло ще сонце...
...Була осінь 1930 року, коли земля моєї Галичини застогнала під залізною стопою Пілсудського. На вулицях Львова ритмічно заколихались білі чохли полі- ційних картузів, зацокотіли копита уланських коней. Маршрутів було кілька, але всі вони вели за місто, туди, де за мрякою вересневих ночей чорніли принишклі з жаху села. Три місяці стояли порожніми львівські казарми, і три місяці, день у день і ніч у ніч тяглись у місто підводи з покаліченими селянами. Госпіталі не приймали цих хворих, і вони вмирали від гангрени в темних вонючих подвір’ях, у мороці вогких підвалів, а їхня смерть вважалась нелегальною.
Настав 1936 рік, рік кривавого львівського четверга *. Цим разом польські послідовники Муссоліні і Гітлера не щадили ні живих, ні мертвих. Прострелене ними серце безробітного муляра простромив десяток нових куль, а понад сто братів його і сестер по класу розплатились своїм життям за те, що хотіли віддати полеглому останню шану.
Убивці мали мундири польських поліцаїв, але очі цих поліцаїв дивилися з-під касок німецького зразка. Ця деталь говорила сама за себе.