При вході в єдиний уцілілий зал нюрнберзького вокзалу ви можете побачити великий і, треба сказати, оригінальний напис: «Вхід польським солдатам заборонено». Авторів цього напису ви знайдете кілька кроків далі, в американській комендатурі. Вам покажуть там хроніку пригод на вокзалі за кілька минулих тижнів, хроніку бешкетів, крадіжок, пограбувань і назвуть вам «героїв» цих пригод. Переважна більшість їх — люди з польськими прізвищами, в польській військовій формі і... з американською зброєю в руках.
Хто хоч трохи розбирається в військово-політичній карті сучасної Європи, той, напевно, поспитає здивовано* де Рим, а де Крим, і звідки взялися в мальовничій, проте досить далекій від Варшави Баварії польські війська?
Це дуже заплутана і не менше... скандальна історія. Американська армія застала в Баварії, як і в інших німецьких провінціях, десятки тисяч польських робітників та військовополонених. І одні, і другі мріяли тільки про одне: щоб мерщій повернутись після кількалітньої неволі додому. Та далекий шлях до Тіперері, як співають англійські солдати, і на цьому шляху відразу виникло стільки перешкод, що тільки найсміливіші з-поміж поляків рискнули на власну руку повернутись під рідну стріху. Більшість з них терпляче чекала обіцяних ешелонів. Вони чекали місяць, другий, третій і нудили світом. Тим часом з’явились між ними люди з войовничим виглядом, з рукавами, пообшиваними кабалістичними знаками: кільцями, зигзагами, мечами і орлами. Це були посланці відомого генерала Андерса, точніше кажучи,— агенти так званої «двійки», тобто другого розвідувального відділу колишнього польського генерального штабу, одного з тих
анекдотичних штабів, які хочуть жити довше, ніж цього вимагає від них історія.
Андерсівці не дармували. В арсеналі цих провокаторів знайшлася тисяча аргументів на те, що полякам не слід повертатися до Польщі, бо, мовляв, після повернення чекає їх у кращому випадку Сибір. Німецький досвід навчив нас, що навіть найбільша нісенітниця, повторена десять тисяч разів, починає звучати в безкритичних вухах як істина. Коли посіяне андерсівцями зерно місцями зійшло, на сцену вийшли жпиварі. Вони говорили англійською мовою з американським акцентом, і на цей раз андерсівці грали лише роль перекладачів. На голови нещасних вигнанців полилася тепер патока слів про 108 доларів на місяць, про веселе, безтурботне і сите життя.