Автомашина насилу пробивається через море застоя- лої імли, і тільки сумні тіні сосон уздовж шляху говорять про те, що місто залишилося за нами. Асфальт стає рівнішим, з нього поступово зникають каламутні плеса. Одне по одному мигтять повз нас по-святковому прибрані, наче тільки вчора збудовані, франконські містечка. їх чепурні будинки зливаються у перламутрову масу, і навіть кіновар дахів має тепер колір розмоклої глини.
В одному з таких містечок машина повертає на бокову вулицю. Шофер вимикає мотор перед будинком редакції німецької газети.
Піднімаюсь на другий поверх. В коридорі могильна тиша, паче тут не редакція, а картинна галерея в поза- урочний час. Відчиняю перші двері. Молода людина в рогових окулярах встає з-за стола і, почувши слово «редактор», веде мене на другий кінець коридора.
Мої ноги потопають у пухкому килимі. Я в кабінеті шефа редакції. Худорлява людина з поморщеним жовтим обличчям зводить високі брови, і в очах її іскра здивування та тінь страху. Редактор нерішуче подає мені руку.
Побачивши радянський паспорт, він простягає її вдруге. Тінь в його очах розтала. Він пропонує мені сідати.
— Прошу дати мені переглянути кілька останніх номерів газети, що їх через малий тираж дуже важко дістати в місті.
Редактор поквапливо киває головою.
— Фрейлен Едда!..
У дверях сусідньої кімнати з’являється білява дівчина двадцяти з чимсь років. На ній темно-синя сукня, на грудях кокетливо поблискує невеличке золоте розп’яття. Вона ледве чутними кроками простує до шафи і за хвилину кладе на стіл примірники газет. Не підводячи голови, дівчина зникає в свою кімнату.
Настав час попрощатися, але редактор просить ще посидіти. Я вдячний йому за це. Мені незручно сказати цін людині, що мене не так цікавить його газета, як її читачі.
Він розповідає про довгі роки, проведені ним у Дахау. Говорить більше про інших, ніж про себе. Потім відразу змовкає і, наче пригадавши щось, підходить до вікна. Його завжди рухливі і неспокійні очі шукають чогось на вулиці.
— Ви чекаєте когось? — зважуюсь я спитати його.
Редактор швидкими кроками повертається на своє місце. На його щоках червоні плями. Він явно збентежений. Тремтячою рукою запалює сірника, і його обличчя ховається на мить у хмарі цигаркового диму.
— Ні, я нікого не чекаю. Чекав перших кілька тижнів, а потім — махнув рукою, бо що я їм скажу, крім кількох туманних фраз про туманну демократію.
— І вони...