Unknown полностью

— Вони, як кожна жива людина, хочуть знати, який буде завтрашній день, і, як кожна жива людина, вони хочуть ліпити той день власними руками.

— Ви впевнені в тому, що ці руки не виліпили б ТО­ДІ Гітлера № 2?

Редактор блідо посміхається. Він нахиляється над сто­лом і знижує голос до шепотіння:

— Вони вже ліплять його...

Він витирає хусткою спітніле чоло.

— Це тільки почалося. Та кожен з нас уже сьогодні відчуває, що так далі не можна. В мої руки потрапляють іноді газети вашої зони. Жителі Дрездена з ранку до но­чі відбудовують своє місто, і я знаю своїх земляків: за кілька років Дрезден знову стане Дрезденом. Мені роз­повідали про дим над заводами Пруссії і Мекленбургії. А що ви у нас побачите, крім дерев’яних гудзиків та ко­пійчаних самоучителів англійської мови? Біблію? Її по­пуляризував покійний Мартін Лютер. З яким ефектом — самі знаєте. Сьогодні — історія повторюється. Фрейлен Едда!

Клацання машинки стихло, я почув діловиті кроки секретарки.

— Дайте нам, будь ласка, синю папку.

Не минуло й півхвилини, як малі послужливі руки поклали синю папку перед нами. Я помітив, що вона бу­ла такого самого кольору, як і сукня фрейлен Едди.

Редактор встав.

— Читайте, я вам не заважатиму.

Я перегорнув кілька карток. Це була колекція ано­німних листів. Шукаю на першому з них хоч би вигада­ного підпису. Замість того знаходжу слова: «Цур вам, за­проданці американської плутократії, будем ще купатися у вашій крові».

Читаю далі: «Прийде час розплати із зрадниками, які перед лицем жорстокого звірячого ворога (це ком­плімент на адресу американців — засновників герсбрук- ського табору, де перевиховують нацистів, годуючи їх, як па курорті.— Я. Г.) називають німецький народ вину­ватцем війни. Дасть бог, який завжди був з нами, нім­цями, що ця година настане скоріше, ніж будь-хто з нас сподівається».

Це вже трохи цікавіше. Але це тільки початок. Тепер щось про свободу слова.

«Чому сьогодні жоден німець,— гірко скаржиться автор таємничого листа,— не має права сказати правду?»

Через кілька рядків ми дізнаємося, про яку це «прав-* ду» пише автор листа:

«Чому ніхто не мас сьогодні права розповісти світові про всі ті доброчинства, що їх німецькі солдати принесли жителям окупованих країн?»

Все це написано цілком серйозно і навіть з дрібним пафосом. Мені стає душно.

Ще один лист, під ним підпис: «Студенти Ерланген- ського університету».

«Пане редактор! Вам не подобається наша демонстра­ція проти вашого однодумця Німеллера? Ну що ж, пи-