Герман Герінг не так легко здає свої позиції. Коли підсудний Герінг говорить у залі суду мовою колишнього «рейхсмаршала», мовою нацистського демагога, коли він так часто вживає слів «німецький народ», він знає, що ці його слова знайдуть вихід із будинку суду і підуть до тих, до кого вони адресовані. Він знає, який живий відгук знаходить сьогодні серед німців західних зон нацистська пропаганда і саме на цьому будує свої надії- плани.
Такі, як Герінг, вірять, що історія — це ланцюг несподіванок. На цьому побудована вся його тактика. Герінг сподівається, що, поки скінчиться процес, ім’я колишнього «рейхсмаршала» стане для німецьких мас ім’ям їх нового фюрера,— і що це примусить суд сховати в піхву меч правосуддя.
А далі? А далі, думає Герінг, можуть трапитися зміни. Не випадково ж найбільшим у Нюрнберзі ентузіастом Черчілля після його промови у Фултоні став саме він, Герман Герінг...
Кілька днів тому Герінг сказав на суді дослівно таке: «Я — полум’яний патріот». А факти, незліченні і незаперечні факти, говорять щось зовсім протилежне: що Герінг є найбільшим воєнним злочинцем і мерзотником під сонцем. І саме це вирішить долю Германа Герінга.
НОВОЯВЛЕНІ ПІДДАНІ ПАНА АРЦІШЕВСЬКОГО
Жовто-блакитним годованцям ІОНРРА рішуче не щастить. Ледве встигли вони відслужити панахиду по рейхові, як знайшовся новий покійник — унія. Епідемія панахид охопила англійську і американську зони. Служать їх західноукраїнські ботокуди в Мюнхені і Аугсбурзі, служать у Фюсені, Зіндгофені й Новому Ульмі. Відслужив її і уніатський єпископ Бучко, що, рятуючи свою бренну плоть від кари за махінації з гітлерівцями, опинився аж... в Італії.
Авжеж, жовто-блакитні грішники плачуть. Гірко плачуть, але не каються. Навпаки.
Невідомо, чи надмірна любов до унії, чи приємні спогади про Березу Картузьку і каральні експедиції Піл- судського були цьому причиною, проте факт залишається фактом: західноукраїнські жовтоблакитники раптом оголосили себе поляками. Ні, пробачте, не поляками, а польськими громадянами.
Не подумайте, чого доброго, що вони запалали такою любов’ю до нинішньої, нової Польщі. Нічого подібного, її вони «не визнають», так само, як «не визнають» і їхні нинішні однокоритники по юнррівському кориту — місцеві андерсівці. їхні осиротілі після зникнення Гітлера серця полонила вчорашня Польща пілсудських, беків, ридз-сміглих. Коротше кажучи: «Унія вмерла, хай живе унія».