Та в цьому дуже невеселому напівзруйнованому Мюнхені є місце, де ці права ні до чого не зобов’язують. Це справжній острів чудес, острів і в переносному, і в буквальному розумінні цього слова. Його з усіх боків обмивають зелені й прозорі, як кришталь, води гірської річки Ізар. На острові тільки одна споруда: величезний залізобетонний будинок «Німецького музею». Додамо: колишнього музею, бо те, що діється сьогодні в його мурах і під його мурами, аж ніяк не личить храмові культури...
Переконатись у цьому неважко. Досить пройти по набережній, яка відділяє будинок від бистрих хвиль Ізару. Вона заповнена молодими людьми, віком від 18 до 25 років, побачивши яких, ви інстинктивно знімаєте з руки годинник і ховаєте його до найглибшої кишені.
Інстинкт не обдурює вас. Ледве ви встигли дійти до половини набережної, як вас оточує метушлива, вересклива юрба.
«Цигарки!», «Запальнички!», «Парфюмерія!», «Бритви!», «Сало!», «Консерви!», «Панчохи!», «Цукор!», «Може, шоколаду хочете?», «Може, годинничок? Справжній швейцарський, на 17 каменях...». Все це дзвенить у ваших вухах всіма мовами європейського сходу і півдня.
Насилу відкупившись коробкою сірників, ви доходите до брами музею.
Тут вас вітають п’ять великих літер — ЮНРРА — і огрядненький швейцар з обличчям типового німецького бюргера.
Запитую в нього, хто ці люди. Швейцар зводить на мене сірі каламутні очі. В них — здивування і підозра.
— Оці от? — запитує він чистою російською мовою.— Студенти нашого університету,— додає з певною гордістю, міряючи мене допитливим поглядом.
Але американська перепустка заспокоює його.
На протилежному боці великого, до краго засміченого подвір’я кам’яні сходи, обліплені мовчазними дівчатами. Це вже територія юнррівського університету. На почорнілій від бруду стіні вестибюля — транспаранти англійською, польською і німецькою мовами {написів українською мовою тут немає, бо українські годованці ЮНРРА називають себе поляками...) У цих мурах, незважаючи на заборону, Меркурій (бог купців і халамидників) також панує всевладно. Виблискує в напівтемряві нікель годинників, шарудить папір таємничих пакунків. Якийсь худорлявий блондин у споконвіку непраній сорочці запитує мене, чи не бачив я випадково брюнета з переламаним носом. Цей брюнет тільки півгодини тому вихопив у нього гроші за костюм, не залишивши по собі ніяких слідів. Раджу блондинові шукати слідів у лекційних залах університету, але той безнадійно махає рукою. Це означає, очевидно: «Шукай вітра в полі...»