Про Гітлера та його НСДАП * він говорить неохоче й озираючись. Поки скаже слово, десять разів подумає, двадцять разів загляне вам у вічі. А коли вже нарешті це слово одірветься від його уст, то так старанно окутане ватою евфемізмів, загальників і недомовлень, що дає бюргерові майже стопроцентну гарантію особистої безпеки. «Гм, бачите, великі... тобто я хотів сказати — люди історії підлягають насамперед їй, історії, судові (в цьому місці ваш співбесідник значуще кахкає)... О, Гітлера напевне не благословлятимуть майбутні німецькі покоління! Розпочинати... тобто вести таку війну, таку війну й... програти її... Так програти її! Ні, цього не прощають!»
Гер Мюллер раптом знижує голос і злегка підлесливим тоном запитує:
«Скажіть, це правда, що представник обвинувачення стріляв у Герінга й що Герінг, захищаючись, був змушений покористуватись ручною гранатою?..»
«Де? Коли?!»
«На одному з останніх засідань суду... Ви, очевидно, знаєте подробиці?»
Ви, очевидно, пе знаєте не тільки подробиць, але й анічогісінько не знаєте про саму «подію». Правда, ви пригадуєте, що газети американської зони ось уже три тижні воюють з цими ідіотськими чутками, та це вас не заспокоює, й ви з їдким сарказмом кидаєте: «Хочете подробиць — ось вони! Граната відбилась від представника обвинувачення й, гепнувшись рикошетом у Герінга, розірвала його на шматки».
«На шматки!!»
«На шматочки! Побачивши це, Кейтель добув з кишені шаблю, та не встиг нею заміритись, як один із поліцейських відірвав йому вухо разом з головою».
«Фельдмаршалові Кейтелеві?!»
«Тому самому! В цій метушні Ріббентроп кинувся втікати, однак за розсіяністю настромився на багнет солдата. Франк зо страху проглинув вічне перо, а Шахт і Нейрат дістали припадок старечого маразму, і їх справу довелося відкласти на неозначений час...»
Ви підпімаєте зір на гер Мюллера, сподіваючись вибуху ображеної гідності. Але замість того перед вами розклеєні зворушенням очі й набресклі від жалю губи, з яких зринають тихі, як молитва, слова: «О нещасна Німеччино! Так гинуть твої кращі сини...»
Ви схаменулись, що зробили велику дурницю, переоцінивши почуття гумору гер Мюллера, однак схаменулись запізно: гер Мюллер уже зник. На другий день весь німецький Нюрнберг гуде від розмов про голову Кейтеля й живіт Ріббентропа. Фурхтбар! шрекліх! ент- зецліх! 1