— Те саме, достоменно те саме треба сказати й про ваших «студентів», місіс. Ви здригались, читаючи про вимордовані народи, а сьогодні з ласкавою усмішкою підносите їхнім вбивцям хліб-сіль і за видурені від ваших і не ваших громадян гроші годуєте їх, одягаєте і друкованим словом допомагаєте популяризувати релігію масових душогубів. А тепер іще цей «університет»! Дорога місіс Маккарді, чи не простіше було б перевезти його «студентів» до Вашінгтона, безпосередньо в школу шефа Федерального слідчого бюро містера Гувера, замість інсценізувати ідіотську комедію з «університетом». Інсценізувати за гроші, дослівно вкрадені у сиріт по жертвах, що загинули від рук цих ваших «викладачів» та «студентів»?
Місіс Маккарді все ще мовчала, тільки загострений раптом профіль вказував на те, що в її серці вихорило сто фурій.
— Статистичні дані з «університету» говорять про 847 студентів «української національності — польських громадян». Як вам відомо, Західна Україна є складовою частиною Радянського Союзу, і її уроженці ще сім років тому перестали бути громадянами Польщі. Це факт перед лицем усього світу, санкціонований також Вашінгто- ном. Однак ваші власті в Європі начебто й не знають про те і перемальовують цих гітлерівських ландскнехтів у біло-червоний колір з таким самим азартом, як ваші гангстери перемальовують вкрадені автомобілі. Чи далеко заїдуть ваші комбінатори на цих автомобілях — не наша в тому голова; мене в цьому випадку хвилює щось інше: безцеремонне топтанпя міжнародного права, безприкладне знущання над елементарними принципами співжиття народів, до того ж, дружніх народів, які вчора ще пліч- о-пліч йшли на штурм фашистської бастилії. Хоч ні, пробачте, я сказав «безприкладне». Це не зовсім так. Прецеденти були, їх створила відома трійка: Гітлер, Ге- рінг і Ріббентроп...
— Ви говорите таким тоном, сер, наче ми не тільки не йшли ніколи разом, а збирались завтра воювати між собою.
Місіс Маккарді процідила це з такою міною, немовби всі мости між нами були вже спалені, а їй залишилось тільки підняти кинену мною рукавицю.
— Прошу пробачити мені, місіс, якщо мій словник відбігає від словника покійної маркізи Рамбулье *. Та досить перегорнути один номер нью-йоркського «Таймсу», коли там пишуть про нас, щоб забути про версальські манери... Що ж торкається війни, третьої війни, то навряд чи ваші комбінатори матимуть відвагу її розпочати. Чей же і вони уяснюють, що атомна бомба має два кінці та що досі невідомо ще — котрий кінець б’є краще...
— Це звучить як погроза!