— Ні, це звучить як осторога.'
— І все те із-за тих жалюгідних «ді-пі»...
— Жалюгідних? Як бачу, навіть дамський годинник може інколи послужити за підсобну до вивчення історії. Суть справи не в «ді-пі»; вони лише симптом.
— Назріваючого конфлікту?
— Ні, назріваючого розладу. Ви знаєте не менше, якщо не більше від мене, хоч ваші уста й стиснуті печаткою змови.
— Дозвольте! Змови?
— Так. Інакше не можна назвати того, що тут робиться. А що робиться, ви самі знаєте. Вашу армію роз’їдає спекуляція і неробство. В створеній вашими заправилами моральній атмосфері працелюбні, чесні янкі на очах перетворюються в алкоголіків і громил. Ви зогидили в очах «джі-ай» військовий мундир, бо, ховаючись за цей мундир, робите все, тільки не те, чого «джі-ай» чекав, вдягаючи його перед відчаленням до Європи на смертний бій з фашизмом. Тепер він бачить, як вп голубите недобитків цього фашизму, як дозволяєте їм спекулювати і красти, як виховуєте їх методом майже примусового неробства, як навіть тих із них, що їх погнав колись до Німеччини багнет гітлерівського жандарма і які хотіли б повернутися додому, до праці, віддаєте на поталу зграї квіслінгівських терористів. Охоплені жадобою капіталістичної наживи і страхом перед втратою можливості наживатись, ви, посполу з англійцями, створюєте в Європі резерват фашизму, створюєте його на німецькій землі, в цій колисці нацистського сатани, в цьому вогнищі і розсаднику найстрашнішої інфекції. Залишивши «джі-ай» самому собі, вірніше — джінові і всім смертним гріхам,
ви творите за методами гестапо й ОВРА * іншу армію, армію на все готових політичних гангстерів, які мають продовжувати в своїх країнах розпочату з благословення Гіммлера криваву роботу, на цей раз в інтересах ваших імперіалістів. Ваші власті і канадські готові навіть пустити частину цих гангстерів у свої країни, бо їх минуле й сучасне дає гарантію, що в них ваші комбінатори матимуть найвірнішу гвардію, ладну влаштовувати хоч би навіть 365 Варфоломіївських ночей на рік.
— Цікаво! Варфоломіївських ночей? У нас? А де ж ви бачите наших гугенотів?
Бліда гримаса на обличчі місіс Маккарді вказувала на її бажання посміхнутись.
— Де? В кожному разі не в династії Гуверів *. Невже ж ви думаєте, що треба аж ідеалізувати американський народ, щоб не втратити віри у нього, у простих, трудових людей Америки?
Це питання залишилось чисто риторичним. Місіс Маккарді мовчала. І тільки коли в розігрітому повітрі замерехтіли вежі Мюнхена, вона скромно обізвалася: