— Ви згадали про віру. Можна знати, де цей фенікс водиться? Чи часом також не в Єгипті?
— В Єгипті, напевне, ні; там британський лев залишив би з нього тільки пір'я.
Джіп весело заплигав по розораній бомбами вулиці. Ми наближалися до перехрестя, де я повинен був попрощатися з моєю супутницею.
— Я щиро заздрю вам, вам усім,— сказала вона.— Якщо в мене і збереглися були якісь клапті віри в людину, то їх змішав з землею снаряд, що пошматував мого Келлі. І, мабуть, саме тому я служу сьогодпі не так у ЮНРРА, як... Ви мене зрозуміли, сер?
Місіс Маккарді дивилась так, наче шукала в моїх очах співчуття.
— ...як одному з династії Гуверів, еге? Я вас зрозумів, місіс Маккарді...
УПИРІ
Два роки тому останній німецький солдат і останній німецький поліцай були викинуті за кордони нашої держави. Минув рік з дня, коли капітуляція Японії закінчила останню дію страшної війни. Поламана вдрузки вісь Берлін — Токіо пірнула в безодню минулого *, а уцілілі її творці скромно примостились на лаві підсудних.
Після першої світової війни в Німеччині з’явилася книжка, заголовок якої ввійшов згодом у поточну мову: «Імператор пішов — генерали залишились». Застосована до наших часів, ця фраза повинна б звучати: «Фашистські генерали пішли — фашистські джури залишились». Цих гітлерівських джур, цього посліду фашистського диявола, лишилося-таки чимало. Про це переконливо говорить нинішня кримінальна хроніка Європи.
Ось уже кілька років в західних областях, то в одному, то в другому районі, вилазять з лісів озброєні бандити, які позначають свій шлях загравою пожеж і криками людей, мордованих спросоння. Мордують з садизмом, порівняно з яким блідне несамовита фантазія Октава Мір- бо *. Вони без найменшого вагання застосовують запозичені у Гіммлера методи тотального винищення: від їх ножа немає рятунку навіть немовлятам.
Коли караюча рука народу завдає їм нищівного удару, недобитки збираються в невеличкі групи і, всіляко маскуючись, продовжують і далі своє криваве ремесло. Буває таке, що 2—3 добре законспіровані харцизи тримають під терором ціле село. Кілька підкинутих на порозі хати анонімних листів, кілька пострілів у вікна в горобину ніч, 1—2 вбивства з>-за рогу створюють іноді в селі атмосферу постійного, невгаваючого страху, що важким тягарем лягає на серце селянина, ослабляючи
його волю до життя й праці. А саме цього і треба пічним харцизам.
Хто ж вони?