— Панове! 17 вересня 1939 року сталася перша дія нашої трагедії *, за нею, як відомо, пішли інші. Що ж нам робити? Воювати? Ба, коли ці французи... Пане Жюль Мок! Зачиніть це вікно, тут протяг... Поки що нам лишається одно: не визнавати. Отже, я урочисто заявляю: ми не визнаємо Вересня, ми не визнаємо Жовтня, не визнаємо Травня... Не визнаємо комуністів, не визнаємо атеїстів, не визнаємо велосипедистів, не визнаємо Франції...
Після цих слів прем’єр-міністр дістав нервовий припадок, і його довелося відвезти додому.
В результаті траурне засідання французького кабінету було відкладено до наступного десятиріччя возз’єднання українських земель.
Виявляється, що його святість хотів до роковини возз’єднання відлучити від католицької церкви всіх жителів західних областей України, але в останню хвилину перед опублікуванням декрету дізнався, що західні українці встигли вже самі себе відлучити від Риму. Після того він дійшов до висновку, що шкода свічок, і, заявивши на повний голос: «Дохле діло»,— відмінив богослужіння і захворів на старечий маразм.
З ХРЕСТОМ ЧИ З НОЖЕМ
ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ
В один із святкових днів 1701 року жителі Львова були свідками несамовитої сцени. Загін жовнірів польського гетьмана Яблоновського, очолюваний п’яною людиною в єпископському уборі, вдерся з криком і свистом в Успенську церкву. Кілька хвилин пізніше з церкви виштовхнули на вулицю стікаючого кров’ю православного священика. Його місце перед вівтарем зайняв ново- спечений уніат — єпископ Шумлянськпй.
Гетьман Яблоновський святкував перемогу, а з ним уся шляхта, ультракатолицька і ультрарозбещена. Після трьохсот років дикого цькування і неймовірних утисків православна церква зазнала смертельного удару. Через сім років останні хоробрі, знесилені терором, впали ниць перед Шумлянським, заявляючи про свою згоду прийпя- ти унію і підкоритися папі римському...