В Києві, біля будинку, в якому зупинився Феофан, козаки тримали варту. Про це говорить хроніка: «Акі пчели матицю свою, тако святійшого отца і пастиря словесныя овцы его стражаху от волков противных».
Після того як патріарх Феофан таємно поставив православних єпископів на захоплені уніатами церкви, козаки охороняли гостя під час його подорожі до Константинополя. Зворушливе прощання козаків з патріархом відбулося в прикордонному волоському місті Буш. Феофан закликав Сагайдачного і все військо запорізьке й надалі боронити православну віру та умовляв їх не брати більше гріха на душу походами проти єдиновірної братньої Москви.
Шляхта та єзуїти сподівалися, що після смерті Сагайдачного козацтво перестане бути опорою православної церкви. Та вони жорстоко помилилися.
Через короткий час після того, як Сагайдачний попрощався із світом, козацький ватажок Павлюк * закликав запорожців підняти повстання проти шляхетсько- єзуїтського гніту. В його відозві читаємо:
«Дійшла до мене певна звістка, що вороги нашого християнського народу руського і нашої старовинної грецької віри — ляхи,— задумавши лихо і забувши страх божий, ідуть на Україну і на Дніпро та хочуть як військо його королівської величності, так і підданих королівських, княжих і панських звести внівець, пролити кров християнську, вчинити наругу над дружинами й дітьми нашими та цілком нас поневолити; тим-то іменем моїм та іменем всього війська запорізького наказуємо вам і умовляємо вас, щоб ви всі однозгідно, від малого до великого, хто тільки називає себе товаришем і зберігає святу благочестиву правдиву віру, кинули всі свої заняття і не гаючись зібралися до мене».
На жаль, козацьке повстання на цей раз не вдалося. Верховоди шляхетського війська Конєцпольський, По- тоцький і зрадник Ярема Вишиєвецький вміло скористувалися незгодами між окремими козацькими ватажками.
За допомогою запроданця Адама Киселя * вони підступно захопили Павлюка та інших керівників повстання і після довгих знущань покарали їх лютою смертю: відрубали голови і настромили їх на палі.
З благословення єзуїтів та їх уніатських підсобників, шляхта накинулася на нещасну Україну, намагаючись втопити її в крові синів та дочок її. Шляхетські звірства не знали меж. Селян, козаків, православних священиків королівські посіпаки били до нестями, терзали живцем, а потім вішали або настромляли на палі. Православні церкви ворог безчестив, перетворюючи їх на корчми і хліви.
Тепер, як і в минулому, православна церква поділяла гірку долю свого народу...