«Радіо-Вайксель» — зборище різпошерстих креатур із звіринця Геббельса. їх жалюгідні спроби зацікавити своїми передачами населення окупованих радянських районів були приречені на провал уже з перших днів існування цієї станції просто тому, що цих передач ніхто не слухав. Та згодом окупанти вирішили вжити примусових заходів: на всіх перехрестях з’явилися гучномовці, і з того часу прохожим хоч-не-хоч довелося споживати гітлерівську «духовну страву».
Яка ж це страва? Перш за все — до нудоти одноманітна; одноманітна, як Берлін,— це дітище прусської капральської посередності в особі короля Фрідріха II *. Майже кожна передача починається з бульварної пісні, де обов’язково мовиться про любовні зітхання під бузком, про нещасне кохання повії. Щоб до краю «підкорити» чисте і мужнє серце радянського слухача, ці недотепи частують його додатково старомодними шедеврами на зразок: «Прощай, мій янгол, бог з тобою...»
Впоравшись таким чином з «художньою» частиною своєї програми, гітлерівські радіоідіоти починають передавати «інформації з фронту». Ці «інформації» вже так грунтовно пережовані берлінською радіостанцією, що чинушам з «радіо-Вайксель» доводиться підігрівати їх вдруге. І ось раптом виявляється, що «на середньому секторі Східного фронту», де берлінське радіо такого-то дня «вбило» 500 червоноармійців, в німецькій передачі російською мовою їх уже гине тисяча, а в пізнішій, українською... понад тисячу п’ятсот. Як бачите, стараються ла- кейчики... «Перемігши» таким чином у тисячний раз уже Червону Армію і «збивши» чергову тисячу наших літаків, диктори пана Геббельса передають «матеріали» з англійських та американських газет, матеріали, характерні тим, що їх ніколи ні в англійській, ні в американській пресі не було. Всю ту свою малопочеспу роботу виконують диктори з претензійним кривлянням типових Маломістечкових альфонсів та їх достойних компаньйонок...
Після коротких «інформацій» альфонси раптом «набирають висоти» і в зворушливих барвах малюють життєві б-іага, якими нібито втішаються жителі третього рейху.