А прекрасний оркестр під керівництвом Н. Гіпзбурга, а декоратори? Підіть, дорогі читачі, і погляньте на декорації артиста-художника І. Юцевича до «Невільниці», упевнений — у вас очі розбіжаться від захоплення. Це ж можна сказати про режисерську роботу І. Земгана.
Звичайно, на цьому сонячному небосхилі теж є хмарки. Балет (гол[овний] балетмейстер Б. Таїров) часом випадає з чудового ансамблю, буває також, що недбалий ■грим не приховує, а навпаки, підкреслює недоліки. Буває й так, що необхідна за текстом оперети краса псується маскою, яка відштовхує читача. Не знаю, яка з цих причин привела до того, що виконавиця головної ролі в «Невільниці» артистка О. Юровська своїм хорошим голосом переконувала більше, ніж зовнішнім виглядом, що не могло не вражати нас усіх.
Але що значать малі хмарки на такому ясному і радісному тлі?
Мовилося раніше, та й зараз скрізь кажуть, що оперета — це «замінник мистецтва», «фривольна муза», що є пережитком, негідним уваги серйозних, мислячих людей. Кажуть так, зрештою, давно. Солідні, багатотомні німецькі енциклопедії кінця минулого століття присвячували особі й творчості Погана ПІтрауса-молодшого не більше 10—15 рядків. Однак «Летюча миша» Штрауса пережила енциклопедії і все ще втішає наші серця; саме оперета найвимогливіша до композитора щодо таланту, мелодійності, а мелодія — це і почуття, і думка, ну й так звана іскра божа. Музика оперети — це вираз сконденсованої радості життя, це безперервні веселощі протягом більш як трьох годин, скраплені то сльозами сміху, то сльозами
ревного смутку, коротше кажучи, сльозами зворушеппя. А зворушення — це основа і смисл кожного твору.
Чи трапляються погані лібретто? Звичайно, вони часто дуже недосконалі, але не забуваймо, що саме в опереті, як ніде, легко змінити текст, бо найважливішим її компонентом була, є і буде музика. Дайте найнедосконаліиіе лібретто найкращої оперети (а саме так найчастіше буває) в руки майстра пера (скалимо, Тувіма), і матимете сповнену поезії й гумору мистецьку річ. Не забуваймо, що найкращий текст при поганій музиці ніколи не дасть вам оперети.
На закінчення декілька слів про переклади згаданих оперет. В той же час як в перекладі «Летючої миші» вражають лише дрібні помилки, два останніх не витримують людної критики. Наприклад, звідки шановні перекладачі взяли те «чорт забирай!»? Українська мова не знає такого звороту.
«МАРІЦА» В КИЇВСЬКОМУ
ТЕАТРІ ОПЕРЕТИ
Цього разу вже не Йоганн Штраус, а Кальман *. Чим можна пояснити величезну популярність кальмапівських оперет, популярність, яка, здається, затьмарює навіть славу володаря віденської оперети — великого Йоганна? Мелодійністю? Ні, в цьому відношенні ніхто ще не перевершив Штрауса. Легкістю? Це твердження настільки ж смішливе, наскільки несправедливе щодо творця «Королеви чардашу». Нічого собі легкість — беззастережно панувати на сцені майже сорок років («Осінні маневри»)!
У музиці Штрауса безпечна веселість несподівано змінюється жалібним смутком, часто навіть смутком з трагічним відтінком. Щось інколи в цьому «Королі вальсу» несподівано обривається і переплітається з болісною меланхолією, з неприхованою тривогою за сучасне і майбутнє, з глибоко прихованим, але виразним протестом.
Нічого цього не знайдете у Кальмана. Цей гідний син світу кав’ярні, який відходить у минуле, нічних настроїв і незадоволення легковажної декадентської середньої Європи, не хоче і не вміє хвилювати людей; йому досить того, що він втішає і п’янить їх своєю мелодією на годину, на дві, як справжній, щирий циган-скрипаль над чиєюсь недопитою склянкою вина. Від розпачливості Бенат- ського захищає його здорове угорське — циганське ядро цієї музики: її народність.
Постановник «Маріци» — народний артист УРСР В. Вільнер. Чи не найбільшою перешкодою для нього і для артистів було найбезглуздіше лібретто. Що міг зробити режисер і засл. арт. УРСР В. Васильєв, наприклад, з роллю Популеску? Щоб зробити хоч трохи дотепними позбавлені дотепності «дотепи», арт. Васильєв вдавався До міни і жестикуляції, доходячи іноді до недоречної буфонади (дія 1). Внаслідок цього в наступних діях
Популеску вичерпався і грав уже в цілком іншій, мінорній манері, що призвело до певного деформізму цієї смішної постаті.
Предметом найбільшого зацікавлення і симпатії глядачів була прекрасна співачка і акторка арт. А. Савченко (Маріца). Роль легковажниці Лізи виконувала арт. М. Божко, молода, талановита індивідуальність, справжній скарб театру. Її партнером, як і в «Циганському коханні» Легара, був арт. О. Котов, актор з досконалим почуттям гумору, добрим слухом і так необхідним в опереті темпераментом.
Чудово, як завжди, співав арт. В. Козерацький (Тас- сіло), і, як завжди, його вокальне мистецтво переважало над акторським. Досконалу комедійність показали арт. М. Голобуєв (Пенічек) і арт. О. Карсавіна (Вожена). Решту ролей добре виконували артистки і артисти: К. Максименко, В. Орехов, Л. Солошин і Г. Красилич.