Артист Возняк пішов іншим шляхом. Його Пшеленцький — це віртуоз красивої фрази, це народжений неврастенією інтелігент, який шукає своєї «перепелички» в надрах незаспокоєної амбіції. Коли він ображає Дороту, ми переконані в тому, що він це робить з азарту, і ми анітрохи не віримо в глибину його почуттів. Більше того, ми схильні повірити професорові Вількошу, коли той характеризує Пшеленцького одним словом: «Хлющ». Все те в значній мірі знецінює та замазує і так уже не досить ясну та мало переконливу особливість героя п’єси.
Роль Смугоня виконував молодий артист Т. Сурова. Феноменальний актор! Протягом півроку ми бачили цього майстра перевтілення в п’ятьох п’єсах, і в кожній з них він був зовсім іншим, не подібний до попереднього, завжди з новою мімікою, іншими рухами, іншим, звичайно, голосом. Кожного разу він створює нову, зовсім нову індивідуальність. Останнього часу ми бачили його в музичній комедії «Моя сестра і я», в якій він смішив глядачів до сліз. Раптом цей чудовий комік з’явився перед нами в ролі нещасного, затурканого гіркою долею вчителя, і ми зрозуміли: саме таким повинен бути Смугонь, вайлуватим невдахою, який даремно намагається схопити своє щастя, даремно втішає себе надією на те, що самопожертва Пшеленцького поверне йому любов дружини.
Дороту Смугонь грала артистка Сухецька. Завдання було дуже складне, особливо в третій дії, коли на наших очах протягом 15—25 хвилин кохання її вмирає і його місце займає презирство. Артистка не тільки змусила нас на хвилину перестати дивуватися наївності недогадливої Дороти, вона змусила нас також повірити, що Дорота знову покохала свого жалюгідного чоловіка.
Роль княжни Сеняв’янки виконувала артистка Жич- ковська. Ми сподівалися кращого. Ця княжна якась надто витримана, майже мармурова. Вона не викликає до себе у глядача ніякого почуття, і результат — обопільна байдужість. Артистці повинен був допомогти знайти ключ до цієї ролі економ Сеняв’янки пан Банчковськпй (артист Левицький). Тон, в якому він розмовляє з своєю панною, кидає на цю істеричну самодурку аж надто яскраве світло.
Особливо переконливі типи професорів створили артисти Росинський (Вількош), Пельц (Цекоцький), Броп- ський (Кленевич) та Вільчковський (Буканський).
Вдале художнє оформлення С. Танеровнча.
Поставою п’єси «Втекла від мене перепеличка» Львівський польський державний театр показав, що його колектив розуміє своє політично-виховне значення і вміє використати величезні творчі можливості, створені для нього Радянською владою. За шість місяців свого існування польський театр у Львові зумів стати одним з кращих наших театральних колективів. Це — найкраща запорука його дальшого росту.
«КОМУ ПОДЧИНЯЕТСЯ ВРЕМЯ»
Пьеса, о которой обычно говорят: «смотрится с большим интересом». И на самом деле, в этом произведении братьев Тур * и Шейнина * очень много интересного. Здесь и волнующие нас события, и захватывающий сюжет, и колоритность выведенных фигур. Вместе с героем пьесы, советским капитаном разведчиком Мартыновым, мы следуем из Москвы во дворец гитлеровского наместника Прибалтики и в явочное помещение антигитлеровского подполья; мы взбираемся на чердак, который служит последним убежищем для жертв нацистского террора, и прямо оттуда спускаемся снова в пасть фашистского зверя, а когда действие подходит к концу, авторы пьесы утоляют нашу жажду победы Мартынова и его правого дела. Перед глазами зрителя проходит разнообразнейшая вереница людей. Беззаветно преданным Родине советским патриотам противопоставлены враги человечества — фашисты и их наемники, эти подлейшие из подлых, гнуснейшие из гнусных. События чередуются с возрастающей быстротой, держа зрителя до конца в напряжении, заставляя^ его ежеминутно вопрошать с нетерпением: что же будет дальше?
Но именно в этом нетерпении и заключается самая слабая сторона пьесы «Кому подчиняется время». Чрезмерна ее остросюжетность, чрезмерна ее динамичность. Увлекшись погоней за сценическими эффектами, авторы забыли о том, что излишнее их нагромождение неминуемо влечет за собой снижение идейного и художественного Уровня произведения, ибо нарочитость несовместима с настоящей жизнью.
Разумеется, драматург в процессе творчества не должен никогда забывать о зрителе, о том, как он воспримет ТУ или другую мизансцену, равно, как и пьесу в целом, о том, как усилить его интерес к произведению, как воздействовать на его впечатлительность. Но за излишнюю заботу драматурга о зрителе иногда расплачиваются герои пьесы: они обескровливаются, теряют румянец, становятся апатичными, инертными и в результате драматургу волей-неволей приходится самому передвигать своих вконец обессиленных героев с места на место, из коллизии в коллизию, из конфликта в конфликт, и вот живой человек на наших глазах превращается в марионетку.