Ось історичні збори іваново-вознесенських ткачів над річкою Талкою. На них було обрано першу в Росії Раду робітничих депутатів. Між промовцями, що виступали на мітингу, но було Фрунзе. Проте це рука ^Арсенія» керувала зборами, це невтомна праця окружного агітатора
давала свої плодп, збудивши в умах і серцях робітників незламне бажання домогтися своїх прав шляхом революції.
Копія таємної «пам’ятної записки» № 1988 з повідомленнями про смертний присуд невблаганному ворогу самодержавства. Обіч неї фото М. В. Фрупзе, зняте на другий день після оголошення вироку. Старанно застебнутий в арештантську куртку, сидить перед нами з високим чолом і красивими спокійними очима, з яких проглядав сталева, всеперемагаюча, справді більшовицька воля. Дивлячись на цю людину, ми знаємо, що в її великому серці не буде місця малодушності навіть в годину, коли під її ногами затріщать східці на шибеницю.
Надто великою була любов народних мас до свого легендарного героя, щоб царські сатрапи зважились відібрати в нього життя. Фрунзе йде в далеке заслання, а коли за кілька років він втягнув у груди освіжувальне повітря великої революції, перші свої кроки скерував до любимої червоної губернії, з якою кровними узами зв’язала його захоплююча, бурхлива молодість.
Документи, розміщені в другому залі музею, свідчать саме про цю нову епоху в житті М. В. Фрунзе, епоху, в яку великий революціонер за короткий час здобув у країні і за її межами славу великого полководця.
«Записуйтеся до загону товариша Фрунзе!» — віє пафосом тих днів відозва Іваново-Вознесенського військово- революційного комітету. І ось М. В. Фрунзе в оточенні озброєних ткачів, що ноклялись віддати останню краплину крові за владу Рад, за велику справу революції.
Далі на видному місці лежить мушкет з початку XVII сторіччя. Навіть цією незграбною, важкою, насправді музейною зброєю билися червоні партизани в грізну годину, коли не було у них під рукою більш модерної рушниці. Билися і перемагали, бо за ними була народна правда, бо до бою вів їх Михайло Васильович Фрупзе.
Виходячи з музею, ми ще раз зупинилися в першій кімнаті.
— Це незабутній наш «Отец»,— сказав Микола Дмитрович, вказуючи па портрет людини з довгою чорною бородою і глибокими, як море, очима.— Ткач, засновник більшовицької організації в Шуї, потім член парткому в Іванові, найближчий друг і соратник М. В. Фрунзе. Во-
сони 1905 року, під час демонстрації, по-звірячому вбитий чорною сотнею.