Земля тремтіла і стогнала від вибухів. Над річкою знялася чорна завіса пороху та диму.
Вже давно заплава річки вкрилася срібними, краплинами вбитої риби, міст запнула чорна завіса диму й куряви, а знахабнілі шуліки все шугали й шугали над землею, ревучи й розтинаючи свистом моторів повітря. Вони розперезались тому, що на цій невеличкій переправі не було зенітної артилерії: вона була зосереджена десь на Дніпрі, куди фашистські льотчики літали не дуже охоче.
Розвантажившись на переправі, літаки тепер низько гасали над селом, густо поливаючи землю кулеметним дощем. Село запалало. Чорні стовпи диму потяглися до неба. Грім затих, але буря росла, лютувала. Поволі танула над річкою хмара диму, а над селом, навпаки, вона росла, розбухала.
Мирне село горіло. Висушена за літо гарячим сонцем солома, дерево спалахували, як порох; смолоскипами палали хати, хліви. Догоряли одні, спалахували інші. Все навколо тріщало й ревло. Люди не брались навіть гасити страшної пожежі, вони поспішно тікали з села, перелякано оглядаючись на пекельну пожежу.
ІЗ
Бомбардування закінчилось. Ворожі літаки, як злодії, притискуючись до землі, поквапливо зникали на заході, а наші «добровольці» ніяк не могли отямитись. Недалеко від.їхнього бліндажа розірвались поряд дві важкі бомби Хлопців закидало землею, оглушило вибухом. Вони були ні живі ні мертві. Повернув їх до свідомості голос знайомого солдата
— Ну, орли, живі ви тут? Убитих, поранених нема? — пробасив він над головами хлопців.— Вилізайте війна скінчилась!
Хлопці підняли голови. Здивовано дивились на солдата нерозуміючим поглядом — мабуть, не впізнавали його Був увесь він у сажі, лише білки очей та зуби виразно блищали на запорошеному спітнілому обличчі.
Хлопці підвелись на ноги, вилізли з окопу. Оглянулись навколо й остовпіли: там, де росли верби і густа вільшина, лежали купи потрошених дерев, земля зяяла глибокими ранами. Над селом стояв густий дим. закривши половину неба. Навколо спохмурніло, мов під час затемнення сонця
Коли хлопці лежали в окопі, у них була одна лише думка — ніхто не лишиться живий, загибель прийшла на весь світ Хотілось лише одного: шоб швидше все це скінчилось Тепер побачили, шо вони вийшли живі з цього пекла, шо навколо них уже ворушаться люди. У вухах хлопцям весь час дзвеніло. Здавалось, немов у повітрі висять сотні літаків і дзвенять безупинно, мов настирливі шершні.
Під уцілілою вербою побачили командира Здавалося, що він нікуди й не ховався До старшого лейтенанта підбігали бійці й командири. Поруч уже стояв Василько А хлопці добре пам’ятали, шо в окопі він був з ними
Пішли до командира. По дорозі спинились. Хлопці побачили розірване осколком снаряда тіло людини. Знайомий хлопцям солдат з товаришем виносили з окопу тяжко пораненого бійця. Ноги у дітей підкошувалися, в обличчях не було й кровинки. Тимко не витримав, скривився.
— На війні не плачуть! — почули хлопці.
До них підходив старший лейтенант.
— А ше воювати зібрались!.. — присоромив він їх.
— Ми... нічого,— виправдувався Мишко.
— Не від диму,— пробурмотів засоромлений Тимко і брудним кулачком розтер на шоках сльози.
Командир усміхнувся Хотів ше щось сказати, та саме в цей час підбіг якийсь солдат Він доповів, що за мостом лишилась одна гармата, бо під час бомбардування коні розбіглися.
— Візьміть бійців Гармату негайно переправити!
— Єсть,— крикнув боєць.— Як накажете бути з кіньми?
— Треба найти —Командир повернувся до Василька: — Ну, бригадире, виручай Коні в тебе є?
— Всіх відправили. Ще позавчора,— винувато потупив очі в землю бригадир.
— Ех ти, начальник! — покартав його старший лейтенант.
Василько ожив, його чорні, як перестиглі вишні, очі спалахнули
радістю:
— Коні зараз будуть, товаришу командир!
— Будуть, кажеш? — недовірливо перепитав командир.— Ну-ну, давай! Де ти їх візьмеш?
— Ми зараз. Під землею знайдемо ваших коней. Вони далеко не забігли, а ми тут знаємо кожен кущ. Правда, хлопці, знайдемо? — звернувся він до друзів.
— Враз знайдемо! — хором заявили ті.
Хлопці вже рушили на розшуки.
— Тільки швидко! — наказав командир.
— Єсть швидко! — вигукнув вже на ходу Тимко і навіть підніс руку до запорошеного кашкета.
Командир усміхнувся і мимоволі потягся рукою до козирка.
Хоч як не лютували ворожі пілоти, хоч скільки бомб не скинули, а міст стояв неушкоджений. Лише у багатьох місцях був так пошкрябаний осколками, ніби по ньому хтось протяг велику борону з залізними зубцями. Хлопці побігли через міст, весело посміхаючись до бійців, які з великим напруженням котили на цей берег важку гармату.
„ПРОЩАЙ, САВО!“
Було вже за південь. Хлопці стомились, а справа не йшла на лад. Коли "далеченько відійшли од мосту, вони хвилину постояли, зажурено оглядаючи рідне село, шо пломеніло в страшній пожежі. Там горіли рідні оселі, можливо загинули матері, братіки й сестрички. Жаль стискав хлопцям серця, сльози набігали на очі. Та нічого не зробиш — війна. Вони сьогодні віч-на-віч зустрілися з нею. Вони тепер — бійці, і командир дав їм важливий наказ.