— От я й переконав вас,— із задоволенням, посміхаючись, мовив Ілліч,— будемо однодумцями... А як з відбудовою шахти, від якої ви прибули? — запитав раптом. Глянув пильно на обох відвідувачів.
Гудков доповів, що вже двічі було намірювались, але так поки що іі не розпочали.
— Пе вистачає дечого такого,— запинаючись на словах, продовжував Федір Іванович,— без чого пе можна видобувати вугілля.
Ленін попросив уточнити, чого ж саме бракує.
— Насамперед лісу. Хоча б вагонів два-три,— вихопився Степан І’ибальчепко.
— Еге ж, кріпильного,— підтвердив Гудков.— Тоді б ми зажили! — Від хвилювання він схотівся і став за кріслом, як за трибуною.— Кочегарка па нашій шахті та підйом справні.— доповідав повільно, карбуючи слова.— 3 водовідливними механізмами може трапитись деяка затримка, ремонтувати їх треба, а з стру- мептом сутужно. А то було б діло...
— Струмент знайдеться,— рішуче заявив Степан Михайлович,— струмент позбираємо: молотки, долота, терпуги та все таке інше па руках слюсарів. А от путящого механіка, щоб дав лад у роботі, поки що па нашій шахті немає.
Тепер уже не погоджувався Федір Іванович. В душі він навіть був ображений на свого товариша: де ж бо, всім відомо, що він, Гудков, першокласний майстер слюсарної справи, розуміється і на механіці. Ще два місяці тому ремонтував у Луганську бронепоїзди і вогнепальну зброю. А тут щоб не дав ладу якомусь шахтному механізмові...
Володимир Ілліч із задоволенням стежив за азартним діловим сперечанням двох друзів. Обидва середнього зросту та й однакового, мабуть, віку — пе молоді, але ще й пе старі. Гудков трохи огрядніший. Обличчям повніший, засмаглий. Характером, як видно, упертий — в розмові бере ініціативу на себе. За повільністю в розмові другого, Рибальченка, криється обережна розсудливість.
— Виявляється, у вас є кому працювати, є кому давати лад,— зауважив Ілліч, посміхаючись.— А коли добре пошукати там, на шахті, то напевне знайдеться...
— Із ким і з чим працювати,— в один голос сказали посланці.
— Треба шукати,— порадив Ленін.— Обов'язково шукати! — і знову почав розпитувати, що робиться в Донбасі, чим зайняті зараз робітники. Поцікавився і тим, як живуть, чим займаються вопи, Гудков і Рпбальчепко, та що спостерігали під час своєї подорожі до Москви.
Про все, що знали, що хвилювало, говорили щиросердно шахтарі Леніну. А от про те, основне, з-за чого вони їхали сюди,— но сказали. Вже навіть наприкінці розмови їм була нагода бодай натякнути про свою справу,— це коли Ілліч запитав, чи. може, чимось їм допомогти треба та де вони влаштувалися. Посланці подякували за увагу, попрощались і вийшли з кабінету.
Коли залишили приміщення, зразу ж завернули до виходу з Кремля і опинились на Красній площі. Йшли мовчки, задумані, ще в полоні глибоких вражень від зустрічі з Іллічем. Ішли не поспішаючи, під погамп хрумтів, видзвонював, ламаючись, тоненький прозорий льодок, у повітрі снувались ріденькі сріблясті іскри, сивіли дахи і вікна будинків — зима іце не здала своїх позицій.
— Вся Росія зараз, мабуть, отак, в холоді,— обронив глухо, ніби звертаючись сам до себе, Федір Гудков.— 1 нічого не вдієш: розруха...
— Виходить, іцо так,— підтвердив Рпбальчепко.— Тільки невже не можна хоча б у нього в кабінеті як слід натопити?..— обурювався, докоряючи комусь невідомому.— Коли ото Володимир Ілліч підвів нас до карти і показував, де саме паш Донбас, я став поблизу кафельпої грубки, помацав — холоднісінька! І в мене аж у грудях похолонуло. Невже не можна було...
— А коли пі дров, ні вугілля,— поспішив зауважити з тривогою в голосі Федір Іванович,— Дровенята, напевне, знайшлися б. Під Москвою багатющі ліси, а чим підвезеш? А паш вуго- льок під землею. Я, друже, теж перевіряв ту грубку,— продовжував, трохи помовчавши.— Та й без перевірки було відчутно, як тільки зайшли до кабінету.
— Еге ж, відчутно. Зимно. А йому ж треба там працювати... А ми з своїми вимогами...— докірливо мовив Рпбальчепко.
— І в такий час...— зрозумівши натяк, погодився Гудков.
Перетинаючи навскіс площу, товариші прямували до Москви- ріки. Хотілося звіхдаля, саме з мосту, глянути па кремлівські баніти, на панораму міста. Спадав вечір, сіре громаддя будівель огортали прозорі тумани. В таку пору над дахами мали б здійматись сизуваті та чорні закучерявлені димки, а воно лише де-не- де вились тоненькі білуваті струмочки і раптом обривалися, танули. Здавалось, там, вдалині, місто порожнє й занадто холодне. Холод той проймає землю, повітря, сковує, давить, від того будинки щільніше туляться один до одного, нижуться в кривобокі похмурі квартали.
— А що скажуть нам земляки, коли повернемося додому? — запитав раптом себе і товариша Рпбальчепко.
Гудков мовчав. Його теж непокоїло таке питання. Шахтарі двох шахт виряджали їх у дорогу, і вони, звичайно, запитають, як виконано їхні накази.