«Швидше б уже, швидше перепливти через бистрінь»,— думає Ася, з острахом позираючи па високі, темпі й сердиті хвилі, розуміючи, що один невправний рух весел — і каюк може перекинутись. Здається, цій широчині Дніпровій і оцим гребеням білим та суворим не буде кіпця-краю.
Минає кілька хвилин. Тут уже не така бистрина. Бакенщик Семен несподівано кладе весла, подає Асі кульочок з виноградом.
— Це ота жінка, що гукала мене на пристані, дала для вас. «Почастуй,— каже,— дівчину, вона нетутешня. Хай їсть на здоров’я!»— і, передавши гостинець, знову взявся за весла.
— Спасибі їй... Спасибі!
Тримаючи в руках кульочок з учнівського зошита, Ася глянула на пустинний берег, де вже не видно було жінки, а тільки самотньо блимав вогник ліхтаря, і зворушливе, незнане досі тепло огорнуло їй серце, розвіяло недавнє почуття самотності й тривоги.
— Я навіть не попрощалася з нею, не подякувала... Хвилювалась дуже.
— Це нічого... Ще, може, зустрінетесь. А чого ж, зустрінетесь.
Ася дивиться на бакенщика. Він вже немолодий, але ще дужий чоловік. їй хочеться зробити йому хоч маленьку приємність, і, вибравши найкраще гроно, вона говорить:
— Поділимось.
— Спасибі. Я маю свій... Щодня його пробую. Навіть уже надокучив. Самі їжте. На здоров'я! — припрошує він, мов батько, і руки його напружуються, а ясеневі весла ритмічно падають у темну воду.
— Десь і моя поїхала цієї осепі... На Закарпаття,— говорить бакенщик, ніжно оглядаючи дівчину.— Скінчила інститут і поїхала. Теж така молоденька, як ви. Ольгою звати. На вчительку вивчилась. Призначили у тоіі край, а ми вже з старою тут, біля великої води.
Вій замовк. Мовчала й Ася, сповнена ніжних почуттів до незнайомих їй, але близьких, простих людей, які в цю осінню ніч зустріли її, мов рідну дочку. Стало хороше і спокійно па душі.
Все тихше хлюпотіли хвилі. Все ближче і яскравіше світилися вогні невеликого міста, де доведеться їй жити і працювати.
Гамарджвеба, дорогі друзі! Наше листування на час було перервалося, доки через ваш колгосп переходив фронт. Тепер ви опинилися в німецькому тилу, і ми маємо всі можливості тримати зв’язок, як і раніш. Тільки не мирною поштою, а партизанською. Ми дістали відомості, що ваш прекрасний голова перебуває в лавах доблесної Червоної Армії — додаємо, до речі, що й наш голова Вано не відстав ні на один день: він теж па фронті Вітчизняної війни. Тепер керують колгоспом наші героїчні жінки: дружина Іраклія, дружина Вано, наречена Сімопа й інші, котрі вам відомі особисто й з листування впродовж останніх двох років.
Дорогі друзі! Продовжимо й тепер наше змагання. Нехай фашисти не думають, що ми можемо забути один про одного: грузинський колгосп імені Леніна і український «Шлях Жовтня». Нехай ці коричневі мерзотники знають, що дружбу народів не порушать ніякі злигодні, ніяка тимчасова втрата території і міст. Відмінна традиція квітне між колгоспами — звітувати один перед одним на кінець господарського року, в день Конституції. Не будемо порушувати цієї традиції.
Отже, починаємо наш звіт. Цитрусових ми зібрали більше, ніж минулого року, па 37 процентів. Виноград здали вчасно, вино виходить підвищеної якості, декілька бочок поставили до колгоспних льохів — на день радісної з вами зустрічі після розгрому фашистських окупантів. «Вино перемоги» — це дуже красиво, дорогі друзі. Старий Акакій сам написав крейдою на бочці оті слова: «Вино перемоги». І вже, здається, готує годящого тоста до майбутнього всенародного банкету.
Наш колгосп освоїв повністю передбачені угодою негодящі землі і засадив їх теж цитрусовими в кількості десяти тисяч штук. Також ми заснували невелику чайну плантацію — за вашою порадою й побажанням. Всі зобов'язання перед державою виконали в строк: і повністю, і з перевищенням. До фонду оборони здали м’ясо, шерсть, облігації, срібний посуд, теплі речі.— ми не наводимо цифр, бо не хочемо вихвалятися перед вами, проте й червоніти нам теж не доводиться.