Тепер їй зрозуміле бажання отого невідомого Серьожі з виноградарського радгоспу прийти сюди і вкласти свій труд в цю величну будову на Дніпрі.
Коротка зупинка біля причалу, і пароплав рушив далі. Минула якась година, і Нову Каховку з її незліченними вогнями заступили горби. Та ще довго світилася в небі заграва, якої не в силі була загасити піч.
Ася ввійшла в каюту, лягла па м'який диван, але спати їй не хотілося. Синенький вогник над дверима навівав мрійливий настрій, і думи дівочі, мов чайки, линули в далекий Ленінград, де залишилися мати, молодша сестричка і віп.
Так ясно постає зараз у неї перед очима його обличчя, посмішка, чуються його слова:
«Весною приїду до тебе. Асю, на Україну... Жди мене».
Раптом протяжний гудок обриває її мрії.
Ася схоплюється, припадає до вікна. Берег темний. Місяць то поринає в хмари, то вирина знову, і тоді срібляста дорога пролягає па пінявих хвилях. Страшить чомусь ніч. Ще в Херсоні, сідаючи па пароплав, Ася довідалася про невеличку пристань па Дніпрі, де їй доведеться зійти па берег. Хто знає, чи будуть у неї супутники. Може, тільки вона одна залишить пароплав і ждатиме на незнайомій пристані світанку?
Все ближче берег, ближче вогники. Вже добре видно гору кавунів — їх вантажать у величезну баржу, видно ящики з помідорами й виноградом, складені штабелями.
Пароплав спиняється біля причалу.
Ася одягає пальтечко, бере свііі чемодан, сходить по трапу па незнайомий піскуватий берег з поодинокими кущами лози, що поривчасто й тоскно шумлять під вітром.
З берега зривається пісок і кружляє в повітрі, паче заметіль.
Якась літня жінка з корзинкою в руках пропонує їй виноград.
— Недорого... Купуйте.
Ася дивиться то на жінку, то па пустинний вночі берег, і в голосі її звучить незрозуміла їй самій тривога й розгубленість:
— Невже тут скрізь самий тільки пісок?
Вона ладна повернутися зараз же на пароплав, поки ще пе пізно, але зусиллям волі вчасно глушить в собі хвилинну легкодухість.
«Нічого, нічого, все буде добре... До всього звикну».
Кілька хлопців та дівчат починають дружно і швидко вантажити на пароплав ящики з виноградом.
«Куди ж мені йти? — вагається Лея, оглядаючи непривітний берег.— Розпитаю когось... Зараз спитаю у цієї жінки, що пропонувала мені виноград. Але де ж вона?»
Ася, пе рушаючи з місця, дивиться па пароплав, па вікно затишної каюти, де було їй так добре. І хочеться, щоб оцей пароплав стояв тут до світанку, бо піч чомусь страшить, страшить її плескіт хвиль, і рвучкий вітер, і навколишня пітьма.
Починає накрапати дощ, дрібний, холодний.
Лунає перший гудок, потім другий, третій. Забирають трап, віддають кінці троса, і пароплав поволі рушає.
Лея дивиться, як віддаляються вогпі, і на очі їй набігають сльози. Якусь хвилину їй здається, що вона лишається тут зовсім самотня, викппута па оцей пустинний, непривітний берег, де тільки шелестить, зриваючись, пісок та стогпе вітер.
«Куди ж мені йти?»
— Донечко,— чує вона раптом голос, сповнений ласки.— Чия ж ти будеш?
Лея обертається. Перед нею та сама жінка, що раніше пропонувала купити винограду. Вопа дивиться їй в обличчя, помічає сльози і, ніби здогадавшись, питає:
— Це ж ти, донечко, мабуть, нова вчителька?
— Ні, пі... Я не вчителька. Я геолог. Мені треба в Кам’янку. Колгоспниця з материнським співчуттям дивиться па дівчину. Вопа до ладу і не знає, що то воно значить «геолог», але зате добре розуміє, що дівчина нетутешня, певно, з Росії і їй слід допомогти.
— До Кам'янки, голубонько, треба човном переправлятися.— Жінка, глянувши па темний берег, гукнула: — Семене! Чуєш? Семене! Л йди-по сюди,—І знову до дівчини:—Тут є бакенщик. Він перевозить людей, то й тебе переправить па той бік... Семене, та де ти там забарився?
Через хвилину Лея побачила високу сутулувату постать, що поволі наближалася до пристані.
— Пасажира ось візьми. До Кам’янки.
— Ідіть сюди, громадянко. Мііі каюк осьдечки.
Лея завагалася на якусь мить, потім рішуче ступила туфелькою в сипкий пісок.
— Зажди, Семене!
Дівчина пішла до човпа і. спинившись там, дивилася на темний, грізний, розбурханий вітром Дніпро. Лея пе помітила, коли
жінка зійшла звивистою стежкою на крутий берег і зникла в темряві ночі. Не чула вона, коли й підійшов бакенщик Семен.
— Сідайте, та будемо переправлятися,— сказав він, поклавши біля себе кульочок. Вправним рухом весла одчалив від берега, і каюк загойдався па високих хвилях.
— Не боїтесь великої води? — спитав бакенщик, з цікавістю оглядаючи невідому йому пасажирку.
— Води не боюсь,— відповіла Ася. — Я народилася й виросла в Ленінграді.— І, помовчавши трохи, спитала: — Невже тут самі піски?
Семен збагнув відразу її тривогу, її душевний настрій і відповів:
— Чому ж піски? Темно зараз. Усе покрила піч. А тут у пас і гаї, і сади добрячі, і плавні... Хороше. Особливо весною. Поживете, звикнетесь, полюбиться вам наш край. А зараз така пора... Осінь...
Накрапає дощ. Дме холодний вітер. Ася кутається в своє пальтечко, замовкає, дивлячись на білі гребені, що б’ють у борт, розсипаючись на бризки. Ті бризки підхоплює вітер, зволожує одяг, окроплює лице.