Семен Максимович змовк, задумався. Десь лунали акорди гітар, хтось скаржився на одинокого гармоніста, що не дає спати дівчатам... По Дніпру літали швидкохідні скутери, мчали байдарки. Супрун заплющив очі. Може, в цю мить він витав десь далеко, згадуючи щось своє, а може, обдумував якесь складне питання життя. Хід його думок, все його мислення, ота закоханість в юну поросль життя полонили мене. Передо мною на весь зріст стояла людина з красивим мужнім обличчям воїна і з сивиною мудреця. Мені було відомо, що Семен Максимович — старші комуніст, що все його життя пройшло в боротьбі. Молодим слюсарем катеринославських майстерень пішов вій у Жовтневий буревій на битву з білобандитами. Він форсував Сиваш, громив Врангеля, гнав з рідної землі петлюрівську й махновську погань. Па його тілі були сліди американської і англійської зброї. Він не раз лежав у госпіталі, часто тікав од лікарів, щоб скоріше потрапити па фронт. В тридцятому році, коли Супрун серед інших мобілізованих комуністів виїхав па село, в нього стріляли з куркульського обріза.
— Ви чули коли-небудь про таке село — Заброди? — раптом звернувся до мене Супрун.— Назва якась дивна, але село цікаве. Там я колись був замполітом в МТС. Важко, ой важко було починати пове діло в Забродах! Знаєте, поки налагодили МТС, поки зміцнили колгоспи — лиха набралися. Про пас у районі так і говорили: «Бродять Заброди». Було в пас тих неполадок... А тепер полюбуйтесь — колгосп-мільйонер, дві Героїні Соціалістичної Праці. От тобі й Заброди! Давно я не писав туди, а там же друзів у мене чимало. Треба відновити зв’язки. Все ж таки цікаво.
Семен Максимович ще раз глянув на годинник, чемно вклонився і швидко подався в містечко. Я, зачудований і схвильований, дивився вслід цій людині з легкою ходою. Треба було мати велику любов до життя, щоб після всіх випробувань і злигоднів так легко ходити по землі.
Помившись і вбравшись у святковий костюм, я пішов у Зелене селище. Мені дуже хотілося побувати на весіллі, адже там буде Семен Максимович, а до цієї людини мене тягло, паче магнітом. Знайти будинок, де гуляли весілля, не важко — сім баяністів виконували вальс; біля двоповерхового будинку, просто па подвір’ї, танцювали. Я дізнався у молоді, що Семена Максимовича ще нема. Це здивувало мене — адже Супрун говорив, що неодмінно побуває на весіллі. Раптом я збагнув: ну ясно ж, Супрун спочатку зайшов до Петі Кіптя і, очевидно, затримався. Я розпитав, де живуть муляри, швидко попрямував туди.
В темряві зустрівся з Супруном. Він ішов мимо молодих насаджень, похиливши голову. Побачивши мене, зробив знак рукою, який означав запрошення підійти.
— Втомив мене отой красень Петя Кіпоть,— сказав він,— зелений ще парубійко... Довелося цілу лекцію прочитати про те, як жити на світі... Розумієте, уже встиг маііже всі гроші витратити.
Семен Максимович різко махнув рукою, зупинився, потім додав:
— Ну, ходімте ж на весілля!
Тільки-но молодь побачила Супруна, відразу ж припинилися танці, всі посунули в приміщення. Па зсунутих столах непочата стояла закуска і випивка.
— Що ж це ви? — здивовано сказав Супрун, сідаючи.— Досі не винили по чарці?
— Вас чекали, Семене Максимовичу,— відповіла жвава дівчина з білими косами, складеними вінком. Це була молода — Галя Приймак, геодезистка.
— Даремно і, я б сказав, неправильно,— мовив Супрун.— Я ж говорив, починайте без мене, адже самі знаєте — міг забаритися.
— А ми теж ділом були зайняті,— посміхнувся осяяним обличчям Коломієць,— ми ж танцювали...
Наповнили чарки. Супрун оглядав присутніх, привітно киваючи юнакам головою. Були тут представники всіх професій, включно до «богів будівництва» — начальників земснарядів. Поважно сиділи водії бульдозерів і самоскидів, електрики і крановщики, екскаваторники і мотористи. Збуджено цвіли личка дівчат — альфрейниць, шляховиків, мулярів. За одним столом сиділи гості з Білорусії — плотарі. Серед них була та сама дівчина, яку ми бачили сьогодні на плоту. Обличчя її пашіло вогнем молодості. очі горіли щасливим світлом: біля неї сидів Гриша Кудіи.
Підняли чарки. Всі підвелися. Супруна попросили сказати перший тост. Він обвів поглядом присутніх, поправив руками свої довгі опущені вуси.
— Вип'ємо, товариші, за наших молодих... за наших молодих будівників комунізму!
Весілля почалося.
Обличчя Семена Максимовича було втомлене, але щасливе. Навкруги кипіло вино молодості, посміхались обличчя юних людей. В свій час Семен Максимович обережно доторкнувся до душі майже кожного з них, подав міцну руку друга і наставника в трудну хвилину зростання. І оці молоді люди розкривали перед ним свої юні душі, тягліїся до нього, як трава тягнеться до сонця. Яке ж то щастя — любов людей! Супрун користувався цією любов’ю і гордився нею. Це була найвища нагорода за все його трудово життя.
Вибравши хвилину і показуючи очима на стіл, де сиділа чарівна плотарка з Білорусії, Супрун сказав мені на вухо:
— Знаєте, по всьому видно — не поїде вона від нас... Б’юсь об заклад — буде в пас незабаром ще одне весілля...