Семен Максимович усміхнувся. Закохано дивився він на молодий. шумливий сад життя, виплекання його дбайливими руками, і душа його вкрай була переповнена теплим сонцем.
В каюті вона сама. І хоч пізня вже піч, Ася ще пе лягає спати. У прочинене вікно вривається свіжий вітерець, ворушить шовкову занавіску, приємно обвіває лице, ніжно голубить золоті волосинки важких кіс, що спадають дівчині па рожеву блузку.
Лея милується красою дніпровських пейзажів, що їх вона бачить уперше в житті.
А краса, справді, чарівна!
Лівий берег зовсім темний від густих гаїв, яким, здасться, немає кіпця-краю. Густі, кучеряві верби переплелися з гіллям розлогих осокорів та ажурних, вічно шумливих осичин. Часом крізь товщу зеленої броні проб’ється повновидий місяць, заллє сріблом заводь чи озеро, тихе, замріяне, казкове, і тоді в його сяйві пе тільки чіткі обриси дерев, ліз, очеретів, а навіть їхні тіні, непорушно і яскраво відбиті у сонній воді.
Перед вікном каюти несподівано з’являються двоє дівчат, вмощуються зручно у кріслах, не помічаючи ні напіврозчиненого вікна, пі Асі, яка сидить край столика і добре чує їхню розмову.
— Василь — хороший хлопець,— говорить одна, і в топі її відчувається ледве вловимий жаль.
— І Серьожа нічого. А ось Іван, той пе держиться біля однієї дівчини. На багатьох оком накидає. Це недобре.
— Авжеж, недобре. З Катериною гуляв, гуляв — покинув. І Полю тепер покинув... Така весела дівчина. Я з нею оце разом виноград збирала, то вона скаржилась. «Вже третю,— каже,— собі у Дніпрянах знайшов». Поля, бачу, дуже за ним побивається.
— А я б ото й не глянула тепер на нього.
— Може, одумається. Він ще молодий.
Помовчали якусь хвилину, а тоді знову:
— Помічаю я, Серьожа тебе любить.
— Любпть...— і дівчина .зітхнула.— Збирається йти до Нової Каховки.
— Як то? — здивувалася подружка.
— Хочу, каже, стати будівельником, а тоді й тебе заберу. Зі мною житимеш.
— Не відпускай,— радить подружка.— Поїде та ще десь іншу зустріне, як Іван.
— Ні, Серьожа не такий... Серьожа...— і не докінчила. Помітивши у вікні Асю, дівчата схопилися з місця й побігли.
Лея не могла зрозуміти всіх слів, бо дівчата розмовляли українською мовою, та головне вона уловила: дівчина любпть якогось Серьожу, а він любить її. І ця мимоволі підслухана розмова нагадала Асі про іншого Серьожу, молодого інженера, з яким прощалася вона в рідному Ленінграді, вирушаючи на Україну.
В уяві постав юнак з сірими очима, русявим чубом, стрункий, високий.
Навіть прощаючись, не сказав пі слова про свою любов, та з того, як він, тримаючи її руки, дивився на неї. було ясно без слів, що серце й душа його сповнені любові до неї, любові вірної, яку не згасить розлука ніколи в світі.
— Про все напиши мені, Асю... Як доїхала... З якими людьми там, па місці, зустрілася. І як вони живуть... Як влаштуєшся. Чи добре тобі буде, чи погано. Нічого не приховуй від мене... Ми друзі... Я повинен все знати, а тоді я...
Паровозний гудок заглушив оті, може, найзавітніші слова, які він хотів сказати, але так і не сказав на прощання.
— Серьожо... Друже мііі вірний...— ледве чутно промовляє Ася. посміхаючись, і посмішку ту бачить тільки місяць повновидий.
Асі приємно вимовляти дороге для неї ім’я, приємно згадувати, як він допомагав вкладати речі в чемодан, як проводжав її на вокзал і як він, коли поїзд уже рушив, біг по перону, щоб довше побути біля її розчиненого вікна.
— Серьожо, любий!..
Завтра вона, Ася, приїде на місце свого призначення п одразу ж напише йому листа — і про оцей вечір, і про красу дніпровських краєвидів, і про Нову Каховку, яку, пе лягаючи спати, вона мусить обов’язково побачити.
Шумить під колесами вода. Не одриваючись від пароплава, на всю широчінь Дніпрову пливе срібляста, тремтлива смуга.
Та ось незабаром постає велична картина, від якої пе можна одірвати очеіі. Меркнуть зорі, меркне місяць перед електричними вогнями, що залили будівельні майданчики Нової Каховки.
— Хороше! Як добре, що я бачу це все... Напишу Серьожі...
Дівчина жадібно оглядає старі осокори біля невеликого причалу. Але ще більше ваблять її до себе суцвіття вогнів, що високо здіймаються на металевих ажурних щоглах, освітлюючи місця судпоплавпого шлюзу водозливної греблі, глибокі котловани, де ні вдень ні вночі не припиняється робота.
Куди пе глянь — скрізь вогні, вогні... І на стрілках потужних кранів, і па земснарядах, і над залізними щитами, які надійно стримують дніпровську воду, відгороджуючи від неї будівельні майдани.
ВогніІ Вогні!..
То звисають вони гірляндами, то розсипаються дивовижними самоцвітами, то скупчуються, мов зорі, ясні, променисті... їх так багато, і так рясно вони відбились у воді, переплелися між собою, що, здавалося, то не вода була вже перед очима, не хвилі шуміли, б'ючись об борт, а суцільне золото переливалося, виблискувало іскрами, приваблювало своєю будівничого, ні з чим не зрів- нянною красою.
Ася стояла па палубі, зачарована небаченим досі видовищем.