Усі в моїй родині — вбивці полностью

— Марсело, це ти влаштував Робертову угоду з детективом Гамфріс і бачив на власні очі, як усе полетіло шкереберть. Одрі також розповіла тобі про те, що Шаблі зробили із Джеремі, коли ти допомагав їй з паперами про смерть. Тому ти знав, наскільки небезпечним може бути те, що знайшов Майкл. — Більшість із присутніх не знала, про що саме я кажу, але я поки говорив лише з Марсело. — Коли побачив Майклові брудні руки та сміховинно велику вантажівку, ти запідозрив, що він відкопав щось важливе. І ти завжди вважав, що все це може бути якось пов’язано з Ребеккою Маколі. Ти не знав, що саме знайшов Майкл, але боявся, що люди знову помиратимуть — так само як загинув Роберт багато років тому. Ти хотів позбутися того, що він знайшов. — Я замовк на мить, даючи всім час усвідомити сказане. — Але… ти робив це не для того, щоб замести власні сліди. Ти зробив це, щоб захистити Майкла, чи не так?

Марсело втиснувся в крісло.

— Я не хотів тобі зашкодити. Я просто хотів, щоб вантажівка скотилася з гори. Думав, це скидатиметься на нещасний випадок, — зізнався він. — Це була стара модель, тож я зміг просунути плічка для одягу у вікно й підняти ручник. Але в мене не було ключів, щоб завести двигун, тож я просто налив гарячої кави під колеса, аби розтопити сніг. Мені завадив Кроуфорд, який саме побіг витягувати вас із сарайчика, тож довелося піти звідти. Я не встиг штовхнути вантажівку з гори.

Я почув голос Ерін у голові: «Там на землі якесь коричневе лайно, може, гальмівна рідина…» — і пригадав, що бачив порожній стаканчик з-під кави на задньому бампері.

— Я не думав, що хтось лізтиме в кузов і стрибатиме там. Мені дуже шкода, що з твоєю рукою таке сталося. Присягаюсь, я просто намагався завадити тобі дізнатися, що в тій вантажівці. Дідько, я навіть не знав, що там! Мене злякало тіло на схилі того ранку, і коли ти запитав мене про Гамфріс, я знав, що нічого доброго із цього не вийде. Я хотів, щоб ми не мали із цим нічого спільного, щоб людина, проти якої свідчили ті докази, відчувала, що її таємниця в безпеці. Я просто хотів, щоб усе це скінчилося. Присягаюся життям.

— Своїм чи й моїм теж?

— Я сидів із тобою, поки ти не опритомнів. — Здавалося, Марсело більше соромився зізнання у своїй доброті, аніж звинувачень у приховуванні вбивства. — Я не знаю, що б я робив, якби ти не отямився. Мені дуже шкода.

— То хто така Ребекка Маколі? — Енді підвів руку, як у школі. — Це якось стосується тієї старенької пари з валізою грошей? — Він сором’язливо роззирнувся кімнатою. — Що таке? Я нічого не розумію!

— Так, забігаю наперед. — Я вирішив облишити Марсело. — Знову ж таки, запитаймо себе, чому ми тут. Звісно, це мало бути родинне возз’єднання. Ми мали зустрітися як одна велика родина. — Сарказму в моєму голосі не помітив би хіба глухий. — Але ми саме тут, бо хтось обрав це місце. Чи не так, Евонно? — Я повернувся до неї. — Ти свідомо обрала найвідлюдніше місце, яке змогла знайти. Звідси не так легко виїхати. І ти наполягала на тому, щоб ми залишилися. Звісно, усі ми знаємо, як ти цінуєш грошові вкладення без можливості відшкодування, але ж це не єдина причина, чи не так?

— Не тут, Ерне. Не перед усіма, — сказала Евонна, але в її голосі не було ані провини, ані погрози; вона говорила співчутливо, навіть трохи присоромлено, проте все це стосувалося когось іншого. — Ну ж бо.

— Евонно, якщо ми зараз це не з’ясуємо, то так нічого й не зрозуміємо. Настав час відкрити всю правду. І це стосується й тебе теж. Тому що ти проникла в шале Софії тієї ночі, коли загинув Зелені Черевики. Ти або Енді. Тепер неважливо, хто саме, але для простоти припустімо, що це була ти. Спершу я подумав, що комусь мало дуже пощастити, аби прослизнути повз камеру спостереження дорогою до шале Софії. Вона робить знімки що три хвилини, тож знадобилася б виняткова удача або свідомі зусилля, щоб уникнути її. Це погодна камера, а ти завжди перевіряєш погоду на вихідні. З нас усіх ти найорганізованіша, і ти перевірила б знімки на вебсайті сто разів, перш ніж вийти з дому. Це означає, що ти знала про камеру й могла прорахувати свої дії так, щоб не потрапити на знімок.

Евонна винувато перезирнулася з Енді.

— Тож навіщо вламуватися туди? Ти шукала щось у шале Софії. Коли знайшла, то зателефонувала Енді, щоб повідомити про це або ж запитати в нього про час, аби повернутися так само, не потрапивши на камеру. Але ти забула, що ми помінялися шале, тож випадково зателефонувала мені. Питання в тому, що ти шукала. — Я підвів скалічену руку в рукавиці. — Пігулки просто бомбезні, до речі. Оксикодон, так?

Евонна вибачливо зиркнула на Софію.

— Ти не приймаєш знеболювальних, Евонно. Ти нічого такого не вживаєш після аварії. Ти сприймаєш свій біль як кару за скоєне, і тебе не так легко збити зі шляху. Тож звідки в тебе пляшечка з потужними знеболювальними? Звісно, я дуже вдячний за пігулки, але вони не твої. Лікарі часто підсідають саме на оксикодон, чи не так? Він потужний, і його легко дістати в лікарні.

Я потрусив пляшечку, і пігулки осудливо затарабанили всередині.