Усі в моїй родині — вбивці полностью

— Позавчора Софія попросила в мене п’ятдесят тисяч доларів. Ось моє зізнання: у мене є значно більше із собою. Десь двісті п’ятдесят… точніше, сорок п’ять тисяч готівкою. Це гроші, які Майкл мав заплатити Аланові Голтону. Він попросив мене наглянути за ними, коли все полетіло шкереберть, і я не розповів про них поліції. Почасти тому, що мене так ніхто ніколи й не спитав, а почасти тому, що… ну… не хотів. Визнаю це. — Я здійняв руки, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби теж мати вигляд грішника, адже зараз я просто ходжу й звинувачую всіх довкола. — Я привіз гроші із собою на випадок, якщо Майкл захоче їх забрати. Розповів про це Софії, і вона попросила позичити їй трохи. Сказала, що це їй допоможе. — Відтак трохи змінив тон, намагаючись більше не напосідатися так на Софію. — А тепер я знаю, що ти тут для того, щоб побороти залежність, і розумію все дещо краще. Звісно, у залежних часто виникають фінансові проблеми, але просила ти не так, наче від цього залежало твоє життя. Ти не була у відчаї. Ти просто вирішила попросити, бо це були легкі гроші — готівка, яка й так у мене була. П’ятдесят тисяч боргу для тебе не катастрофа — у тебе ще є будинок, якщо все буде зовсім погано, — але ти все-таки витрачала багато грошей на оксикодон. До того ж ти бачила, що кар’єра легко може урватися через це — зрештою, ти не якась бухгалтерка, — тож мати при собі готівку, яку неможливо відстежити, було б корисно. У залежних нерідко виникають фінансові проблеми, а ще вони часто крадуть. Ти вкрала щось в одного з нас, щоб роздобути готівку, чи не так?

Софія кивнула, шморгнувши носом.

— Я люблю всілякі правила — дехто з вас добре це знає. А дев’ятий крок у товариствах анонімних алкоголіків — відшкодувати кривду. — Я озирнувся на Евонну, та кивнула, і я знову повернувся до Софії. — Так, ти привезла із собою пігулки, але це лише подушка безпеки. Ти не збиралася зриватися. Саме тому просила в мене грошей. Це був не борг, але ти відчувала, що мусиш декому відплатити, навіть якщо ніхто про це не знав.

— Я думаю, хтось мав би помітити, якби Софія вкрала п’ятдесят тисяч, — здійняв голос Марсело. — Вона вже все визнала. Може, досить?

— Софія може урвати мене, якщо я помиляюся.

— Якщо це важливо для Майкла й Люсі… — Софія набрала повні груди повітря. — Мені потрібні були гроші, щоб викупити те, що вкрала: платиновий «президентський» «ролекс» за п’ятдесят тисяч.

У Марсело нажахано відвисла щелепа. Він перевів погляд на свій годинник, постукав по ньому пальцем і тільки тоді зміг стулити рота.

Софію виснажило зізнання, тож я знову підхопив розповідь:

— Марсело ніколи не знімає годинника. Ми всі це знаємо. Хіба що коли йому проводили реконструкцію плечового суглоба. Його оперувала Софія. Вона скористалася операцією, щоб замінити його річ на фальшивку. Я подумав про це, бо, коли Марсело зацідив мені в щелепу на парковці, усі мої зуби лишилися на місці. Його модель годинника, з платиновим браслетом, має важити майже пів кілограма. Такий удар, навіть від старшого чоловіка — без образ, — мав би звалити мене на місці, як коли б він ударив мене кастетом.

— Він помітив би різницю, — пирхнула Джульєтт. — Це точно. Якщо фальшивка була така легка.

— Так, мав би помітити. Але Марсело відновлювався після операції. Будь-яка вага на його зап’ястку спершу мала здаватися йому цеглиною. З часом він звик до легшого годинника, вирішивши, що його плече так зміцніло. — Марсело спантеличено кліпав у простір, підіймаючи якісь невидимі тягарі спершу правою рукою, потім лівою, випробовуючи обидві. — Але річ у тім, що це був не простий годинник. Мушу визнати, що я завжди трохи заздрив йому. Якось навіть погуглив, скільки він коштує, тож уявіть собі моє здивування, коли Марсело сказав, що ця річ належала моєму батькові. Звісно, він був злочинцем, але робив це не задля показного багатства. Він ніколи не купував прикрас чи крутих автівок. Тому це здалося мені дивним. Думаю, годинник від самого початку був крадений, але навряд чи батькові дісталася б така річ під час поділу здобичі. А тоді я дізнався про світлини. Ті, що їх усі хотіли, але ніхто не знайшов, хоча бандити напали навіть на банк, де працювала дружина Роберта, щоб перевірити його сейфову скриньку.

— Роберт залишив годинник Джеремі, — пробурмотіла мати.

— «Ролекси» виробляють так, щоб вони були довговічними — їх рекламують як річ, яку можна передавати у спадок із покоління в покоління. Саме цей платиновий «ролекс» такий важкий, тому що він надзвичайно міцний, він навіть має куленепробивне скло, — «НАДІЙНИЙ, МОВ БАНКІВСЬКИЙ СЕЙФ», якщо вірити рекламі, якою пістрявіли мої соціальні мережі. — Тож він протримається довго і буде захищеним. Це бездоганний сховок для чогось важливого, якщо тільки воно поміститься під скло. — Я вийняв окуляр ювеліра з кишені й здійняв його в руці. — Джульєтт, дай-но мені Френкову медаль, будь ласка.

Джульєтт спантеличено насупилась, але взяла медаль у скляному футлярі й обережно перекинула мені.