Присягаюсь, я просто думав, що вони обшукають будинок. Спершу надто зосередився на Алані, намагаючись пригадати, де ми з’їжджали з дороги й куди повертали далі, коли саме брат забрав мене з дому, коли привіз назад і коли попросив зачекати в машині. А після того я подумав, що вони вже знайшли гроші й що запитають мене про них пізніше, утім вони не запитали. Тоді зненацька настав наступний день, і я підписував папери, де були занотовані мої свідчення, але все ще не сказав нічого про гроші. І Майкл теж — мабуть, тоді він ще не знав, що я здав його, і тому, найімовірніше, думав, що я досі на його боці й бережу його сумку. Відтак я вже стояв перед трибуною в залі суду, а ніхто все ще не згадав про гроші, і ні Майкл, ні Марсело не використали їх, щоб підставити мене в судовій залі, як я очікував, і я знав, що вже надто пізно про них згадувати і що все полетить шкереберть, якщо я про них скажу, тому сумка лишалася в мене вдома, а я мовчав. Тоді суддя вже зачитував вирок, і я поїхав додому, а сумка чекала на мене там, де я її лишив, але весь світ тепер здавався інакшим. Мій брат сидів у в’язниці, а в мене вдома було двісті шістдесят сім тисяч доларів у спортивній сумці. Тепер я точно знаю, скільки там було, бо мав достатньо часу перелічити гроші.
То була ще одна причина, з якої я не міг не приїхати. Про свій план я розповів Софії ще кілька тижнів тому. Я планував віддати Майклові сумку завтра. Я не збирався просити таким чином вибачення, бо не скоїв нічого поганого, але, мабуть, це все-таки мало бути своєрідним жестом примирення. Це, звісно, була не оливкова гілка, але мій дар був цілком собі зелений (принаймні метафорично, бо там були різні купюри, а не лише сотні), і майже все було на місці. Який я хороший брат!
— Це всі гроші? — запитала Софія, дивлячись на випотрошену сумку, що лежала перед нею на дивані.
Сестра нависла над нею, наче боялася сісти на диван і випадково торкнутися торбини.
— Більша частина, — зізнався я.
— Більша частина?
— Ну… у мене були різні надзвичайні ситуації. Минуло три роки, як не крути. Я не знаю, чи він їх узагалі рахував.
— Ти
— Ну, так, найпевніше, — здався я. — Сподіваюся, він уже забув, скільки саме там було.
— Знаєш, що робила б я, якби три роки сиділа у в’язниці, вважаючи, що мій брат украв у мене сумку грошей? Думала б про це весь час. Про кожнісінький цент.
— Напевно, він думає, що я все розтринькав, тож буде радий отримати…
— …більшу частину…
— …отримати більшу частину назад.
Софія набрала повні щоки повітря й видихнула крізь стиснуті губи з театральним «пуф», а тоді підійшла до вікна. Вона постукала пальцем по склу й задивилася на гору.
— Чому ти взагалі їх узяв? — м’яко запитала вона, зненацька посерйознішавши.
Я не зміг надурити її сплутаними виправданнями, які вигадував для самого себе, щоб пояснити, чому проґавив стільки нагод повернути ці гроші. Тому що мені було надто соромно; тому що боявся, що це значно все ускладнить. Вона розуміла, що була ще якась причина. Може, звичайна жадібність? Я не був певен щодо цього.
Я не чекав, що Майкл завтра спіймає мене в обійми й одразу ж поділить зі мною гроші, але я збрехав би (а я пообіцяв не брехати), якби не зізнався вам, що останні три роки мені було якось спокійніше жити з тією сумкою в кутку шафи — особливо після того, що сталося з Ерін. То були гроші, які можна прихопити із собою, якщо доведеться йти з дому. Якщо все піде під три чорти. Якщо доведеться почати спочатку. Я не хотів їх, але я був радий, що вони там є.
— Я не брав, — повторив завчену фразу. — Просто так сталося, і мені нема куди їх подіти.
Софія розчаровано насупилась. Вона знала, що це лише стандартні виправдання.
Правда полягала в тому, що того ранку я вийняв два стоси банкнот і поклав їх у свою шухляду з трусами, перш ніж виїхати з дому. Правда полягала в тому, що, поки Марсело не переломив хід справи, я думав, що Майкла не буде значно довше і що ці гроші взагалі не матимуть жодного значення. Правда полягала в тому, що я витратив би більше, якби знав, звідки вони, і був упевнений, що ці банкноти не можна відстежити. Інакше я принаймні поклав би їх у банк і витрачав би відсотки. Правда полягала в тому, що я досі не вирішив, чи
Я привіз їх на випадок, якщо він запитає про них. Я сказав Софії, що планую їх віддати, щоб не залишити собі вибору й припинити вагатися.
Дуже помітно, коли людина вагається, а потім щось вирішує. Немає жодної помітної ознаки цього, але ти все одно якось це відчуваєш, як-от коли в тебе мурашки біжать по шиї від чийогось погляду. Саме це сталося тієї миті. Атоми в повітрі перемістилися. Софія щось вирішила.
— А якби я сказала тобі, що мені треба трохи грошей? — запитала вона.
