Я сів у ліжку, закашлявшись, і спробував зберегти гідність, притримуючи ковдру. Евонна подала мені білий готельний халат, чемно затуливши очі рукою. Я раптом усвідомив, що Марсело також тут, він сидів на невеличкому кріслі, мовчки спостерігаючи за нами. Це було дивно: хоч Марсело й не можна було назвати неуважним вітчимом, він ніколи не квоктав над лікарняними ліжками.
Кашель ніяк не вщухав. В очах аж потемніло, і на чорному тлі вибухали снопи іскор. Мабуть, підводитися було зарано. Джульєтт легким жестом поклала мене назад у ліжко. Вона простягнула руку до Евонни, яка похитала головою, тримаючи пляшечку при собі. Джульєтт демонстративно прокашлялась, і я почув, як Евонна переможено зітхнула. Наступним, що я відчув, була пігулка, яку намагалися просунути мені до рота. А тоді все потьмяніло, і я знову поринув під воду.
Ночі в горах приносять із собою якусь незвичайну чорноту. Особливо коли ти на східному схилі, де сонце сідає рано й темніє дуже швидко. Небо, не забруднене міським сяйвом, невдовзі після заходу сонця перетворюється на опівнічну чорнильну пустку й лишається таким аж до світанку, тож за ним годі визначати час. У такій темряві я прокинувся. Принаймні тепер на мені був готельний халат.
Евонна та Джульєтт уже пішли, але Марсело досі сидів біля вікна, читаючи якусь книжку з бібліотеки у світлі тьмяної лампи. Почувши, що я рухаюсь, він поклав книжку й підсунув до мене крісло. Я знову сів у ліжку, стримуючи кашель. Почувався якось легко, майже невагомо. Мабуть, це пігулки. Я був вдячний Джульєтт за те, що вона витрусила з Евонни подвійну дозу.
— Радий, що з тобою все гаразд, — буркнув Марсело, як часто роблять старші чоловіки, коли треба висловити якусь емоцію: вони намагаються якнайшвидше випльовувати слова, які можна трактувати як прояв турботи. Ніби чхають.
— Житиму, — сказав я, намагаючись не дивитися на руку, щоб вона не похитнула мою впевненість. — Де всі?
— Ти наче знепритомнів… не знаю, чи пам’ятаєш… коли отямився вперше. Це було нещодавно. Евонна й та жінка, власниця курорту, пішли шукати тобі щось поїсти.
— Як Майкл?
Марсело знизав плечима.
— Сподівався, ти мені скажеш. Кроуфорд мене досі не пускає.
— Я здивований, що ти не ввірвався туди, поки він рятував мене. Увесь цей час сушарню ніхто не охороняв, а зачиняється вона лише на засувку.
— Шкода, що я вчасно не додумався. — Кінчик язика Марсело на мить показався в кутику рота. Мені важко було сказати, чи це щось означає, чи він просто облизував губи. У горах вони тріскаються дуже швидко. Я зненацька зрозумів, що страшенно хочу пити. У горлі дерло, і я кашлянув. Марсело підвівся з крісла й почовгав у ванну. — До того ж нас усіх трохи відволікли ті каскадерські трюки, які ти виробляв на озері, — гукнув він звідти. — Треба було брати з гостей гроші за квитки — думаю, тут усі дивилися на тебе. — Марсело повернувся на своє місце і вручив мені склянку води. — Але твоя правда. То була б чудова нагода зустрітися з Майклом.
Я вижлуктив цілу склянку води, але досі хотів пити. Здавалося б, звідки така спрага в людини, яка щойно мало не потонула? Та принаймні я міг говорити.
— Тож тебе лишили сидіти біля ліжка хворого чи ти просто хочеш бути першою людиною, з якою я поговорю, коли отямлюся?
— Невже так важко повірити, що я хвилююся за тебе? — Марсело засовався в кріслі, а тоді спробував звести все на жарт: — Хоча, звісно, я також хотів поставити тобі кілька запитань.
— Якщо не заперечуєш, я почну.
Ми обидва знали, що я не запитую. Було дуже дивно бачити Марсело Ґарсію — цю неприступну фортецю, яка витримала не один суд, — таким поступливим. Він хотів знати, що мені відомо, а це означало, що влада була в моїх руках, попри те що я й був прикутий до ліжка. Насолода від цього усвідомлення навіть трохи притлумила біль у руці, який прокинувся разом зі мною.
Марсело набрав повні груди повітря й видихнув крізь зуби.
— Що тобі розповів Майкл?
— Про Алана.
Він заплющив очі, якусь мить сидів нерухомо, а тоді розплющив. Я добре знав, що означає це повільне кліпання. Так люди заплющують очі, коли хочуть повернутися в часі на кілька секунд. Щоб не бачити кохану людину в ліжку з іншим. Щоб не чути явної брехні. Не чути явної правди. Із заплющеними очима вони можуть уявити світ, у якому попередні кілька секунд не сталися й усе лишилося таким, як доти. Так заплющують очі за сніданком, коли хочуть забути листа, якого щойно прочитали.
— Тож ти знаєш про Шабель.
— Зовсім трохи. Гадаю, менше, ніж ти, тож хотів би виправити цю ситуацію.
— Це була не зовсім банда — радше колектив. Твоєму батькові взагалі не подобалося таке іменування, але їм треба було якось називатися. Вони переважно промишляли крадіжками з проникненням — такими, що привертали увагу поліції, але не були достатньо серйозними, щоб зробити їх важливою ціллю. Не знаю, чи можна назвати твого батька бандитом, бо він більше плутався під ногами й крав дуже мало. Але потім усе стало… гірше.
