В очах у мене потемніло. Схоже, дія адреналіну почала слабнути, бо по правій руці розповзався біль, від чого в очах замерехтіли темно-червоні плями. Я намагався зосередитися на Ерін і Софії. Вони були темними, чіткими силуетами в смузі світла. Вони були так невимовно далеко. Тоді в проміжку під ролетою з’явилася третя тінь.
— Ніяк. — Це був уже чоловічий голос. Кроуфорд. — Я розбив вікно, але це надто високо. Замало часу, щоб… Чекайте… — Його наступні слова прозвучали приглушено, але я спромігся їх розчути: — Ви ще його не витягли?
— Він застряг, — сказала Софія.
— Застряг?
— Він поранений.
— Важко?
— Не знаю.
— Достатньо важко, щоб не бути зараз тут, — рявкнула Ерін.
— Ох! Обережно з ногами, — сказав Кроуфорд. Певно, Ерін наступила йому на ногу. Разом вони підняли ролету трохи вище, і смуга світла поширшала.
— Господи, — промовив Кроуфорд. — Боже. Це ж не?..
Саме тоді тривога змінилася справжнісінькою панікою. Тепер вони бігли: мабуть, почався крутий схил. Можливо, світло впало на мене й на мою скалічену руку, і це видовище налякало всіх ще більше. Ерін закричала на Кроуфорда, наказуючи йому підсадити її. Я чув, що Кроуфорд сперечається з нею: надто небезпечно, завеликий ризик. Я знав Ерін: це, певно, лише розгнівало її сильніше, бо вона вловила під маскою шляхетності нотки сексизму.
Я чекав, коли по металевій підлозі гупнуть черевики Кроуфорда. Якийсь із пасків на стінах ляснув мене в обличчя. Я вхопився за нього неушкодженою рукою й щосили потягнув на себе. Хтось погано його закріпив, бо він відірвався від стіни, і пряжка клацнула об підлогу. Цей ремінь був схожий на велетенський пасок безпеки. Я потягнув його на себе й незграбно, однією рукою обв’язав довкола пояса в простий вузол. Петля вийшла трохи вільна, але я сподівався, що цього вистачить.
— Поквапся! Чорт візьми, Ерні, зроби щось!
То була Софія. Тепер вона кричала — пронизливо, відчайдушно. Вона була так близько… Лише тоді я зрозумів, що не чув кроків Кроуфорда. До мене нарешті дійшло, що він сперечався з Ерін не для того, щоб героїчно врятувати мене самотужки. Він просто її зупиняв. Я відволікся від паска й побачив, що три темні постаті в смужці світла швидко зменшуються. А ще помітив, що всі паски на стінах тепер висять вертикально. У мене більше не було відчуття падіння. У животі знову щось обвалилося — вантажівка зупинилася.
Здавалося б, це гарна новина. От тільки я знав, що вантажівка не обігнала Софії, Ерін і Кроуфорда. Це вони зупинилися, бо бігти далі було небезпечно. Час збіг.
А це означало, що я застряг у чотиритонному металевому громадді посеред замерзлого озера.
Не брехатиму вам, що сидів і слухав, як піді мною поскрипує крига, поки на її поверхні розповзаються тонкі тріщини: насправді вже секунд за п’ять вантажівка шубовснула у воду й застрягла, перехилившись градусів на тридцять. Першою занурилася кабіна водія в мене за спиною. Ще один струс: тепер кут збільшився градусів до сорока п’яти. Я знав, що мушу негайно щось вигадати.
Нарешті в мене з’явився якийсь зародок плану. Я розмахнувся й спробував закинути пряжку якнайдалі, але не розрахував, і вона вдарилась об напівопущену ролету, а тоді знову сповзла підлогою до мене. Наступного разу я спробував не кидати її, а просто штовхнути вперед по підлозі й таки викинув пряжку з вантажівки. Звісно, я не чекав, що вона зачепиться за щось таке, що витримає мою вагу — на поверхні замерзлого озера не могло бути нічого, — але мені хотілося, щоб на поверхні лишилося хоч
Усе сталося швидко. Крига знову затріщала, і зненацька я опинився на спині, а в отворі під ролетою не стало видно нічого, крім неба. Тепер вантажівка стояла вертикально, і саме це було мені потрібно. Замість того щоб штовхати труну, змагаючись із силою тяжіння, як робив раніше, тепер я просто міг потягнути домовину в бік
Труна похилилася.
Перепрошую, мабуть, я не передав належним чином свого ентузіазму.
